Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

аваріях, згоряють у пожежах, отруюються газом у себе вдома. Але серед таких жертв я не знайшов жодної, схожої на Кікі.

«Але ж трапляються й самогубства», — подумав я. А ще люди вмирають від сердечного нападу. Та про це газети вже не пишуть. Світ переповнений різноманітними видами смертей, але не кожна варта докладного повідомлення в газетах. Скоріше навпаки: смерті, про які повідомляють газети, — як правило, винятки. Більшість людей умирає тихо й непомітно.

А тому всякого можна сподіватися.

Можливо, Кікі вбили. Можливо, вона загинула під час нещасного випадку. А може, сама собі заподіяла смерть. Або вмерла від сердечного нападу.

Одначе ніяких переконливих доказів немає. Ні того, що вона померла, ні того, що жива.

Іноді, як був настрій, я телефонував Юкі. «Як живеш?» — питав я. «Так собі…» — відповідала вона. Вона завжди відповідала навмання — так, ніби її душа витала десь-інде. І це мені дуже не подобалося.

— Так собі… — сказала вона вже вкотре. — Не добре, й не погано… Звично. Живу звично.

— А як мати?

— Занурилась у себе. Нічого не робить. Цілими днями сидить на стільці й про щось думає. Схоже, зовсім видихалася.

— Я можу чимось допомогти? Продуктів купити абощо?

— За продуктами ходить тітка-служниця. А ще ми замовляємо привезти додому того, чого треба. Живемо тут удвох, як відлюдниці. А знаєте… Коли отак живеш, здається, ніби час зупинився. А, по-вашому, час рухається?

— На жаль, ще й як рухається! Час швидко минає. Усе менше шансів щось зробити, і все більше досади через те, що чогось не встиг.

Юкі мовчала.

— Чомусь у тебе голос невеселий, — сказав я.

— Невже?

— Невже? — повторив я.

— Що з тобою?

— Що з тобою? — повторив я.

— Не перекривляйте!

— А я не перекривляю. Це відлуння твоєї душі. Так Б’єрн Борг сильно відбиває м’яч, щоб засвідчити недостатній рівень спілкування. Лясь!

— Ви, як завжди, ненормальний! — обурено сказала Юкі. — Зовсім як дитина.

— Та ні, ніяка я не дитина. Я твердо керуюся глибоким самоаналізом і духом прагматизму. А відлуння — це метафора. Гра в послання, яка не має нічого спільного з дитячим перекривлюванням.

— Тьху! Якась дурість!

— Тьху! Якась дурість! — повторив я.

— Перестаньте! Досить уже! — вигукнула Юкі.

— Перестану, — пообіцяв я. — Але почнімо наново. Чомусь у тебе голос невеселий.

Вона зітхнула. І сказала:

— Ага. Можливо, що так. Коли побуду з мамою… відразу підпадаю під її настрій. У цьому розумінні вона сильна людина. І постійно на мене впливає. Бо про своїх близьких зовсім не думає. А тільки про себе. Такі люди завжди сильні. Розумієте? Тому вона затягує мене у вир своїх почуттів. Непомітно, мимоволі. Якщо їй сумно — мені стає сумно. І так само я заражаюся її бадьорістю.

У телефонній трубці чулось, як Юкі прикурює сигарету від запальнички.

— А чи не годилося б тобі іноді звідти вибиратись і зі мною трохи розважитися? — спитав я.

— Можливо.

— Завтра заїхати?

— Ага. Заїжджайте, — відповіла вона. — Поговорила з вами — і відразу начебто настрій поліпшився.

— От і добре! — сказав я.

— От і добре! — повторила вона.

— Перестань!

— Перестаньте!

— Ну, до завтра! — сказав я і поклав трубку, не давши їй повторити мої слова.

Аме справді витала у хмарах. Сиділа на дивані й, елегантно схрестивши ноги, пустими очима втупилась у фотожурнал на своїх колінах. Здавалося, ніби переді мною картина художника-імпресіоніста. Вікна були відчинені, але стояв настільки безвітряний день, що ні фіранки, ні сторінки журналу навіть не ворушилися. Коли я зайшов, Аме ледь-ледь підвела голову й несміливо всміхнулася — настільки несміливо, що, здавалося, це лише повітря гойднулось. А потім, підвівши руку, тонким пальцем указала на стілець. Служниця принесла кави.

— Я відвіз речі сім’ї Діка Норта, — сказав я.

— Із дружиною зустрілися? — спитала Аме.

— Ні, не зустрівся. Речі віддав чоловікові, який з’явився на порозі.

Аме кивнула.

— Дякую.

— Та що ви. Нема за що.

Вона заплющила очі й склала долоні перед своїм обличчям. Потім розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Крім нас, у ній не було нікого. Я взяв у руки чашку з кавою й надпив ковток.

Цього разу на ній не було звичних бавовняної сорочки й потертих джинсів, а білосніжна блузка з вишуканим мереживом і димчасто-зелена спідничка. Волосся акуратно вкладене, губи підрум’янені. Прекрасна жінка. Її жвавість, що завжди переливалася через край, зникла, поступившись місцем витонченій, ба навіть небезпечній чарівності, що злегка огортала її своїм серпанком — серпанком, який, здавалось, от-от затремтить і зникне, але який насправді постійно висів над нею. Краса Аме разюче відрізнялася від краси Юкі. Можна сказати, що в цьому мати й дочка були антиподами. Красу Аме виростив і відшліфував час та досвід. Вона була для неї самоствердженням. Сама Аме була нею. Аме майстерно володіла цим даром і знала, як із користю для себе ним розпорядитися, тоді як Юкі, навпаки, не знала, що з ним робити. Взагалі, спостерігати привабливу жінку середніх літ — одна з великих радостей у житті.

— Чому?.. — вирвалося в Аме запитання, ніби звернуте до чогось у повітрі.

Я мовчки чекав продовження.

— Чому я нуджу світом?

— Напевне, тому, що вмерла близька людина. І це природно. Смерть людини — велика трагедія, — відповів я.

— Так, звичайно… — мляво сказала вона.

— І все-таки… — сказав я.

Аме глянула мені в очі. І похитала головою.

— А ви, бачу, не дурень. Знаєте, що я хочу сказати, чи не так?

— Думали, що не буде так гірко? Я правильно вас розумію?

— Та, мабуть… Щось таке…

«Не будучи великою людиною і не вирізняючись особливим талантом, він, однак, залишався щиро вам відданим. Старанно виконував свої обов’язки. Заради вас кинув усе, що придбав за довгі роки, і помер. Тільки тоді ви збагнули, яка це була прекрасна людина», — збирався я сказати їй прямо в вічі. Але прикусив язика. Про деякі речі не варто говорити вголос.

— Чому? — повторила вона, все ще поглядаючи на щось у повітрі. — Чому всі чоловіки, які зв’язуються зі мною, сходять на ніщо? Чому всі покидають мене таким дивним чином? Чому залишають мене з порожніми руками? У чому причина?

Такі запитання навіть не вимагали відповіді. Я розглядав мереживо коміра її блузки, що скидалося на чисто оброблені звивини нутрощів якоїсь тварини. З недокурка «Сейлему» повільно піднімався вгору струмок диму. Піднімався щораз вище й вище, аж поки не розтавав у навколишній тиші.

Переодягнувшись, у кімнату зайшла Юкі.

— Гей, їдьмо! — озвалася вона.

Я підвівся і сказав Аме, що мені пора від’їжджати. Та Аме нічого не почула.

— Гей, мамо!