Читати книгу - "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]"

Кулішеві було заборонено друкуватись. Він мусив писати анонімно або ж під псевдонімом «Микола М.».

Ім’я Миколи Макаровича було для Куліша тим шифром, що під ним він ховався від уважного зору «милостивого благодетеля» Леонтія Васильовича Дубельта, начальника III Відділу.

Куліш ховався під шифром не тільки зі своїм авторством, а й з думками своїми. Зважаючи на цензурні заборони й перешкоди, йому доводилося погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійности. Всі його твори — шифровані й псевдонімні. Для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами автора й виконанням, між зовнішньою тенденцією твору й внутрішнім розумом фактів. Куліш силувавсь писати в офіційному дусі, щоб офіційною благонадійністю прикрити й покрити, врятувати неблагонадійну двозначність фактів, що він їх малює.

Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу манеру нашого письменника.

У прикровенній, підцензурній, тій, що ми її тепер знаємо, редакції історичний роман Кулішів з доби «смутного времени» «Олексій Однорог» — це «українські легітимісти 300 років назад», це нібито певна спроба довести миколаївському урядові, що українці і в завірюхах революційної хуртовини залишаються вірними синами «престола и отечества» і в своєму вірнопідданстві ніколи не зрадять законного «Бориса» задля самозваного «Дмитра».

Звичка до компромісів, опортуністичне пристосування до політичної ситуації, постійне писання листів і прохань до III Відділу, до Орлова й Дубельта, цей стиль навмисних і натягнуто-перебільшених упевнень у своїй благонадійності позначився й на Кулішевій творчості.

«Офіційно» головний герой Кулішевого роману, боярич Олексій — легітиміст, прихильник царя Бориса, «неофіційно» — тому спричинилися події, випадок, зовнішні причини й незалежні від героя й автора обставини, — він не тільки опиняється в таборі у самозванця, а ще й рятує «Димитрія» від небезпеки. Куліш зробив усе, щоб з’ясувати для цензури появу Однорога в бунтівників простим випадком і тим захистити себе від можливих закидів та обвинувачень у неблагонадійності. Наміри в Куліша найкращі. Що ж він може зробити, коли події були такі неблагонадійні? Куліш шифрує зраду Олексія Однорога. Зрада Однорога шифрована й псевдонімна, як псевдонімний сам автор.

Із розриву між тенденцією й подіями Куліш робив для себе не тільки спосіб захиститися від цензури, а й спосіб творчости. В основі його творчости, як і в основі творчости кожного романтика, лежить розлад між замислом і виконанням, між мрією і дійсністю, між особою і середовищем, думка про невтіленість мрії й недосяжність Далекої й Невідомої.

Уже критик «Москвитянина» Б. Алмазов свого часу підкреслив, що для автора «Истории Ульяны Терентьевны» і «Якова Яковича» властивий оцей розрив між замислом та виконанням.

— Это, — писав критик про Кулішеві повісті, — прекрасные мечты и образы человека, который еще не научился облекать их в соответствующую форму.

Та Б. Алмазов помилявся, коли гадав, що ця «недокінченість» і «невтіленість» є авторова хиба, що джерела розриву між наміром та здійсненням можна пояснити саме невмінням та письменницькою недосвідченістю молодого автора.

Невтіленість, половинчатість та нерішучість, розрив між замислом та здійсненням, мрією й життям є найхарактерніша й найвідмінніша риса художньої творчости Куліша, його соціально-політичної ідеології, його особи.

Це його стиль!

Куліш такий самий у своїх вчинках, у своїх коханнях, у своїх творах і в своїх соціальних орієнтаціях.

Куліш свідомо культивує «невтіленість», «розлад» і «розрив». Як в «Олексії Однорозі» або ж «Якові Яковичі», так і в своїх взаєминах з Лесею Милорадовичівною, Глібовою, Марком Вовчком, Рентель він свідомо культивує «невтіленість» і «розрив». Він свідомо йшов на те, щоб ствердити розлад між прагненням і втіленням цих мрійних прагнень у певних образах, в дійсності, в особах: неможливість здійснити мрію про любов.

Розрив між тенденцією і здійсненням — це не тільки формальний момент у Куліша, не тільки композиційний спосіб. Способом розриву, десинтезації (Куліш людина «без синтезу») користувався Куліш скрізь і завжди. Спосіб розладу між замислом та виконанням був спосіб його літературного й соціального мислення.

Що цей розлад Куліш цілком собі усвідомив і, усвідомивши, ствердив як неминучий мистецький висновок із зовнішніх громадсько-політичних обставин того часу, про це ми якнайкраще довідуємося з власного Кулішевого листа до М. Д. Білозерського. Куліш писав про свій роман «Олексій Однорог»:

— Не раджу Вам читати його в друкові, коли Ви хочете читати справжній твір автора. Може, можна буде переслати Вам власноручний рукопис… Що робити, коли автор безсилий змагатись з егоїстичним духом свого віку.

У ці ліквідаторські роки після катастрофи р. 1847 Куліш із визнанням власної «безсилости» виразно ставав на шлях ліквідаторства й ліквідаторської опортуністичної погоджености.

Гніт царського самодержавства, що рішуче розгромило перші паростки українського національного руху, Кирило-Мефодіївське братство, кволість початкових етапів розвитку української буржуазії обумовили вагання Кулішеві, нечіткість його ідеологічних спрямовань, непослідовність його поглядів і нерішучість його вчинків.

Протест проти реакційної політики миколаївського уряду, що його важкий гніт аж надто гостро відчував на собі Куліш, перебуваючи під доглядом поліції, цей протест набуває в Куліша не так політичних рис, як морально-філософських. Невдоволення з політичного ладу залишається в Куліша «культурницьким», «ідеалістичним», «аполітичним», «боротьбою за слово». Куліш ухиляється в моралізаторське культурництво, що служить, — як зазначає Плеханов, — «ідеальним» виходом з того становища, з якого не можна вийти шляхом «реальним».

Політична програма Кулішевого українофільства — це проповідь боротьби за слово, моралізаторська проповідь «правдивого серця», ідея «хуторянства», компромістичне вагання між містом і селом, — це анемічні думки, нетривкі позиції, сумнівні оцінки.

З моралістичною проповіддю «добра» й «добрости», просвітником виступає Куліш і в своїх романах. Культурництво — основний тон його взаємин з жінками. Як у сфері політичної акції він обмежується «боротьбою за слово», «проповіддю слова», так само і в коханні він обмежується листуванням з коханою жінкою, «словами», уникаючи зустрічі, побачення, рішучих, остаточних кроків. Він утримується здійсняти кохання: він шукає «ідеальних» виходів з кожної романічної ситуації, дарма що шлях «реального» кохання зовсім не був би для нього неможливий.

Його кохання — це моралізаторство й менторство, культурницьке «просвітництво». На всіх романах Кулішевих виразно позначилася ця його тенденція «просвіщати» кохану жінку.

Ми звикли вірити у фікцію «я», у фікцію індивідуального й індивідуальности, підтримувати в собі і в інших ілюзію особи й особистого. Тимчасом «я» — тільки функція суспільства й класу, політичних обставин, економічних умов, тільки частина й частка загального соціально-виробничого процесу.

Про кохання говорять як про інтимну справу людини, про замкнену ізольованість любовних переживань, про внутрішню зосередженість почуттів.

Поети звичайно описують любовне переживання в його космічній абстрактності, в його абсолютній піднесеній незалежності.

Поети творили ілюзію кохання як ілюзію абсолютного почуття. Насправді можна було б говорити тільки про соціальну обумовленість