Читати книгу - "Парфуми"

як анфлеражна паста, і його можна було зразу вимивати. Результат був примарний: під Гренуєвим носом із розчину винного спирту ольфакторно ожив чинбар, і в приміщенні почав ширяти його образ, хоч і створений своєрідним методом репродукції та міазмами хвороби, проте достатньо виразний: невисокий чоловік років на тридцять, блондин з товстим носом, із короткими руками, пласкими білими ступнями, набряклим членом, жовчним темпераментом та гнилим запахом з рота — не дуже гарною людиною був цей чинбар на нюх, і не варто було зберігати його довше, ніж оте цуценя. Проте Гренуй дозволив йому цілу ніч літати привидом по халупі, постійно принюхувався до нього, щасливий і глибоко задоволений почуттям влади, яку він отримав над аурою іншої людини. Наступного дня він його прогнав.

Ще один експеримент провів Гренуй цими зимовими днями. Одній німій жебрачці, що тинялася містом, він заплатив цілий франк за те, щоб вона цілий день носила на тілі ганчірочки, просочені різними сумішами жиру. Виявилося, комбінація жиру ягнячих нирок, очищеного смальцю та яловичного лою в співвідношенні два до п’яти й до трьох з добавкою невеликої кількості прованської олії найкраще вбирає людські запахи.

Гренуй спинився саме на ньому. Він не хотів цілком заволодівати якоюсь людиною і на ній проводити свої парфюмерні досліди. Це було б занадто ризиковано й не додало б знань. Гренуй був переконаний, що вже володіє технікою відбирання запаху в людини, і йому не треба було доводити собі це ще раз.

До людських запахів взагалі він був байдужим. Людський запах він міг досить добре імітувати сурогатами. Гренуй прагнув аромату конкретних людей: тих надзвичайно рідкісних особистостей, що надихали на любов. Вони й стали його жертвами.

39

У січні вдова Арнульфі одружилася зі своїм першим підмайстром Домініком Дрюо, який зразу ж отримав звання майстра рукавичної та парфюмерної справи. Був бенкет для членів гільдії, обід — для помічників. Пані купила новий матрац для ліжка, яке тепер уже офіційно ділила з Дрюо, і повиймала з шафи всі свої барвисті сукні. Решта все лишалося, як і раніше. Вона зберігала добре старе ім’я Арнульфі, зберігала нерозділене майно, фінансове керівництво справою та ключі від погреба; Дрюо щоденно виконував свої сексуальні обов’язки, після чого освіжався вином: а Гренуй, ставши першим і єдиним підмайстром, виконував усю роботу за незмінно маленьку платню, скромний харч та вбогий притулок.

Рік розпочався жовтим потоком касій, гіацинтами, фіалками та наркотичними нарцисами. Якось недільного березневого дня — минуло з рік від його прибуття до Граса — Гренуй зібрався подивитись, як ідуть справи в садку за муром у протилежному кінці міста. Цього разу він був готовий до аромату, дуже добре знав, що саме його чекає, проте, коли носом відчув його вже біля брами Нев, на півдорозі до того місця біля муру, серце його забилося дужче, і він відчув, як кров у жилах заграла від щастя: вона була ще тут, незрівнянно гарна рослина; перезимувавши, вона лишилася непошкодженою, в соку, росла, рухалася, розпускалась найпишнішими суцвіттями! Її аромат, як він і думав торік, набрався сили, не втрачаючи ніжності. Те, що торік яскріло бризками та краплинами, зараз било рівномірним пастозним ароматичним потоком, що переливався тисячею кольорів, кожен з яких був чіткий і тривкий. І цей потік, з блаженством констатував Гренуй, брав початок із джерельця, що ставало дедалі сильнішим. Ще рік, один лише рік, ще якихось дванадцять місяців, і це джерело заб’є по-справжньому. І він зможе прийти, щоб впіймати несамовитий вибух його аромату.

Він ішов попід муром до того місця, де зеленів садок. І хоч дівчинка була, очевидно, не в садку, а в будинку, в кімнаті із зачиненими вікнами, її аромат плинув, наче м’який бриз. Гренуй завмер. Він не був п’яний чи приголомшений, як тоді. Він був сповнений щастям коханця, який здалеку підслуховує чи спостерігає за своєю обожнюваною милою, знаючи, що за рік забере її додому. І справді, Гренуй, цей самотній кліщ, ця потвора, цей недолюдок, який ніколи не почував любові і якого теж ніхто ніколи не кохав, стояв того березневого дня біля міського муру, охоплений почуттям кохання і неймовірно щасливий з того.

Звичайно, він любив не людину, не дівчинку в будинку за муром. Він любив аромат. Тільки це — й ніщо інше, й то тільки як свою власність. За рік він забере його з собою, бо присягнувся в цьому своїм життям. І після такої своєрідної обітниці чи заручин, після своєрідної клятви у вірності, даної собі і своєму майбутньому запахові, він у гарному настрої залишив те місце і через браму Кур повернувся назад у місто.

Вночі, лежачи у своїй халупі, Гренуй ще раз відродив у пам’яті цей аромат — не в змозі протистояти спокусі — й занурився в нього, пестячи його і дозволяючи йому пестити себе так інтимно, так захоплююче, ніби володів ним уже насправді, — своїм ароматом, своїм власним запахом, і він любив його на собі і себе любив завдяки йому в ту п’янку, солодку мить. Гренуй хотів, щоб це самозакохане почуття лишилося з ним і вві сні. Але саме тоді, коли заплющив очі і вже ось-ось мав заснути, аромат залишив його, раптово кудись зник, і замість нього в повітрі постав холодний їдкий запах козячої кошари.

Гренуй перелякався. А що ж буде, подумалось йому, що буде, коли це закінчиться? Це ж не те, що в спогадах, — усі запахи вічні. А справжній поступово вивітриться. І коли його не стане, то вже й не буде джерела, з якого я його добув. І я лишуся голим, як і раніше, і буду змушений знову користуватися сурогатами. Ні, буде значно гірше, ніж раніше! Бо я певний час знатиму і буду володарем власного чудового запаху, якого не зможу забути, бо я ніколи не забуваю запахів. Отже, я до кінця днів своїх житиму спогадами про нього, як я згадую вже зараз, іще не заволодівши ним… Тоді для чого він мені взагалі потрібен?

Ця думка була Гренуєві надзвичайно неприємна й страшенно його налякала. Невже той аромат, якого ще не мав, коли здобуде, має обов’язково втратити знову? А скільки він протримається? Кілька днів? Кілька тижнів? Може, навіть цілий місяць, якщо ним користуватися дуже ощадливо? А потім? І Гренуй уже бачив, як виливає останню краплю, прополіскує пляшечку винним спиртом, щоб не втратити найменших решток, і відчуває, як остання крапля його улюблених пахощів вивітрюється безповоротно і назавжди. Це буде повільна смерть, щось на