Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

Ловили кожнісіньке слово та не видно було, щоб раділи ним. Старий чумак сиву чуприну чорною рукою м'яв. Видно було, що Орлик його не заспокоїв. «Днедавній я, - казав, - і Бог вість, чи дочекаюся того. А покищо, так мені на серці, простіть за слово, так мені на серці, буцім там безроги ночували.»

«Чого ж бо то?» - дивувався Орлик.

«Питаєте? А погадати б лиш: ось ви билися, кров свою, значиться, проливали, на муки йшли. А ми що? Хліб та сіль і мед за рибу міняли. От воно як. Торговці ми, значиться, грошелюбиві, більш нічого!»

«Авжеж, авжеж! - притакнуло чумацтво. - Торговці ми, баришівники, міняйли.»

Обжаловували себе, сповідалися, каялись. Ніби й вони ярили рану в душі й почували розкіш у болю. А старий чумак, показуючи на свою валку, казав: «Беріть же ви хоч оце добро від нас. Беріть та хай воно вам на здоров'я вийде, - щоб ви ласки в нехристів не потребували прохати, щоб вони знали, що Україну ще на хліб для своїх дітей стати. Не погорджуйте, беріть!»

І інші гукали за ним: «Беріть, беріть!»

Здивувалися козаки, бо не сподівалися такого. Козацькі пань-матки хусточками сльози втирали, а Мручко до болю шарпав вус. Гетьман із своїми нараджувався хвилину. «Годі-годі! - сказав. - Стати мене, панове, на харчі для моїх людей. Не бійтеся, з голоду примирати не будемо. їдьте, куди пустилися. Україні треба того, що ви добудете в чужих краях. Хай кожний свою роботу робить, а якщо вона чесна, так, значиться, й потрібна. Не всім же шаблею працювати.»

Але чумаки й гетьмановими словами не заспокоїлися. Може, й чули вони про нашу невдачу в боротьбі з царем, може то, й не дуже собі її до серця брали, бо недаром же всякі прислужники московські воду на Україні каламутили, так тепер, зустрінувшися віч на віч з недобитками славного лицарства, ніби нараз прозріли. Полуда зсунулася з очей. Ось воно як! Бач, до чого дійшло! Гетьман і кошовий на мандри йдуть. Місця їм і діла в ріднім краю нема. І нараз у повний ріст побачили ввесь жах тієї картини, ввесь сором і біль почули.

Безрадно зі своїх маж добували то сало, то сухарі, то овочі, то мед і козакам, а то й шведам пхали те добро в руки та припрошували й приговорювали так, що й відмовитися було важко.

«Та беріть же, беріть, у нас тепер пуд щонайкращих сливок 10 копійок коштує, та й то продати важко.»

«А хліб як зародив, Боже ти мій!»

«І чому ж бо ви не п'єте? Пригубіться до чарки, щоб не було сварки, випийте і другу ворогам на наругу, а собі на потугу».

«На потугу! - вигукували з усіх боків. - На потугу!»

Крик цей дивно якось лунав, ніби глум, але козаки не відказувалися, пили.

«Що буде, то буде, а гірш, як є, не буде!» - потішалися.

«Бо нема куди,» - відповідали запорожці.

«Краще буде, краще!» - обіцяли собі.

«Як не нам, так дітям нашим».

«Якщо ті діти помудріють, та позбудуться батьківських гріхів.»

«І в один гуж стануть тягнути».

Зустріч у пир перемінялася. Поділилися на гуртки, гостилися. Чоломкалися чарками, приговорювали.

Ледом до батька ледом. Бо в батька горілка з медом,

приспівував козак. А другий кінчив: Чи з медом та чи з перцем, коли б лиш з добрим серцем.

Пригадували собі рідне село, батьківську хату, батька-матір. Куди батько йшов, Васильок зійшов, куди мати йшла, Там м'ятка зійшла.

«Гей, дай нам, Боже, до батька-матері вернутись».

«На ріднім місці і камінь обросте, а на чужині що?»

«На чужині, - куди не йду, злидні веду, горем поганяю. На чужині чоловік, як горох при дорозі, хто не йде, то й смикне та ще насміється». Шведи здивовано тому пирові приглядалися. А чумаки до них:

Не дамо вам стояти, Чорну землю топтати, Жовтими чобітками, Золотими підківками, Бо ви люди з дороги, Поболіли вас ноги, Ще й короткі свитки, Пообмерзали литки. Смуток у радість перемінявся... Хоч біда, та гоц!

Якийсь чумак, дивлячись на кучеряву перуку шведського офіцера, приспівував до

нього:

Подай, матінко, гребінець, Розчесать кучері під вінець. «Що він таке співає?» - питався той офіцер Мручка. Мручко, не надумуючись, відповів: «Каже, що цей гребінець на полиці, у рідної сестриці.»

Швед, дивлячись на розсміяні обличчя козацькі, й собі усміхнувся. Навіть король зі свого сідала зійшов і цікаво розглядався по чумацькім таборі. Та як же здивувався, коли один з тих засмолених і заялозених людей, як сажотрус і канальник в одній особі, несогіршою латиною відізвався до нього. Син багатого чумака, що трохи в київській академії вчився, а по батьковій смерті чумакувати вернувся.

Король прямо з дива вийти не міг, зустрінувши таку, не-Овідієву метаморфозу. «Дивний народ, дуже дивний народ!» - говорив, обдаровуючи чумаків. Але й чумаки не хотіли оставатися в довгу. Шведам гроші сунули в руку. А як котрий не хотів брати, казали: «Бери, дурний, гроші чистосрібні, пригодяться». Гей тече вода річеньками, Гей тече вода лугом, Чом до мене не повернеш, Як ідеш в поле з плугом? - затягнув хтось голосом чистим, як поранковий дзвін.

Табор нараз перестав шуміти. Ніби хтось розіграну скрипку китайкою накрив. Сумна пісня від серця мандрувала, нагадуючи зорішливі ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те й пісня є.

Шведи, хоч слів не розуміли, так музику відчули. І їм пригадалося щось далеке, гарне, курявою війни покрите.

Жінками хитала тая пісня, як вітер билиною вночі, чоловіки зітхали - навіть

шведи.

Аж один з наймолодших чумаків шапкою об землю гепнув і пугу геть далеко від себе відкинув. «Тю!.. Або я що таке! Наймиток купецький чи баришівник жидівський. Благослови, батьку отамане! - і до колін старому чумакові припав. - А ви, милостивії панове, не погорджуйте мною. Рука, що волів поганяла, може й ворога прогнати здоліє.» Біля нього декілька молодих, ніби з-під землі взялося. «І ми не гірші від нього. Благословіть і нас від пуги та до шаблі!» «Привеземо ворогові соли» .

«Наваримо йому такої тарані, що лусне, а не з'їсть!» «Мажами вивеземо його над Дін». Отаман сивою головою похитував.

«Та вже, мостивії панове, - звернувся до козацьких старшин, - якщо нас старих і

нашого добра собі не бажаєте, так хоч молодь нашу беріть. Пригодиться!»

32.

Розпрощалися.

«Як буде Божа воля, то буде й добра доля!» - потішали себе, і,