Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

class="p">МОРСЬКИЙ ДЗВІН

Над морем я йшов, і раптом — немов

     промінь зорі на вологім піску —

пролебеділа мушля біла,

     ніби дзвін морський, свою пісню тремку.

Я в руці її стряс і почув у цей час

     калатання всередині й сплеск попід молом,

де на хвилях буї, і як зови свої

     хтось шле через море голосом кволим.

І вночі я бачу, Сіріє неначе

     човен порожній, тихцем пливучи.

«Вже пізній час! Що затримує нас?»

     Я стрибнув у нього і крикнув: «Мчи!»

І мене він повіз крізь вологий бриз,

     повитий імлою, в глибокому сні,

до забутих меж, до чужих узбереж.

     І я чув, як у сутінках удалині

бевкає він, морський мій дзвін,

     над гладінню вод і ревуть нурти

серед рифів підводних десь у безоднях;

     і на берег нарешті я зміг зійти.

Світився він біло, і море кипіло,

     ловлячи зорі до срібних тенет;

і, в місячній піні леліючи нині,

     вусом китовим білів бескет.

Тік у мене пісок зі жмені —

     перловий і самоцвітний пил,

сурми з опалів, троянди з коралів.

     а флейти — нефрит з аметистом навпіл.

Але морок завмер у глибинах печер,

     за пологом трав, що звисав з-під бескеть;

аж піднялося моє волосся,

     і світло померкло, як я кинувся геть.

Зелений з горба ручай стриба —

     його води зцілили тривоги мої.

У країну прекрасну, де смерк повсякчасно,

     підіймався я проти його течії,

все далі від моря, — де квіти, мов зорі,

     на луках нагірних і пурхають тіні.

озерце талі було — прохолодне скло —

     і лілей місяці в його чистій сині.

Вільхи снили, а верби тужили

     над рікою під сколихи зел волохатих;

мечоносець-ірис біля броду виріс,

     зі списами рогозу ставши на чатах.

Луни пісень котились весь день

     сутінним долом, різні звірята

гасали на схилі — зайці сніжно-білі,

     полівки прудкі, комашня крилата

з ліхтарями-очима; дивуючись німо,

     визирав зі своєї нори борсук.

Я чув, як лилась легка звідкілясь

     музика й ніг танцюючих звук.

Та куди б я не йшов, те саме знов:

     віддаляються кроки і все змовка, —

ні слова вітання, лише віддаляння

     голосів і мелодій волинки й ріжка.

З лепехи й очерету собі сплів я верету —

     мантію, наче смарагд, зелену,

корогву і же зло, щоб за скіпетр було, —

     очі, мов зорі, засяяли в мене.

У короні квітучій стояв я на кручі

     і згорда кричав, наче півень: «Агов!

Що за звичка у вас ховатись весь час?

     Чому мовчите ви, куди б я не йшов?

Тут я чекаю, король цього краю,

     булава в мене й меч з річкової трави.

Вийдіть з укрить! Бодай слово скажіть!

     Обличчя свої покажіть мені ви!»

Тут як огорне все хмара чорна!

     Зір мій померк, я зігнувся й сліпма

поповз, неначе кріт незрячий,

     впинаючись пальцями в землю всіма.

Приповз я в ліс: облетілий, підніс

     голе гілля він, завмер і притих.

Там сидів я — й мій подив ніяк не проходив.

     а сови хропли у дуплах своїх.

Мав лишатися сам цілий рік я там, —

     шашіль точив дерева гнилі,

скрізь павутина, й до мого коліна

     тягнулися порхавки з-під землі.

Та світло осяло мою ніч тривалу:

     бачу — волосся моє сіде.

«До моря, хоч гне додолу мене!

     Я не знаю путі, що до нього веде,

та піду й без дороги!» Й поволік я ноги,

     а за мною — тінь кажаном кровожерним,

вітер у вуха сичав мені сухо,

     й затулитись я намагався терням.

Мої руки — обдерті, коліна — стерті,

     років тягар мою спину схиля.

але дощ на смак ніби сіллю просяк

     і згубною пахне плавбою здаля.

Птахи налетіли, ячали, квилили.

     я чув голоси з печер холодних,

дзяволили тюлені, а скелі на мене

     гарчали під клекіт нуртів підводних.

Зима вже прийшла, круг мене — імла.

     на край світу приніс я свої літа:

сніг іде синій, на волоссі — іній,

     берег останній тьма огорта.

А човен тоді ще чекав на воді —

     у такт прибою кивав його ніс.

І, скородячи море, через хвилі-гори

     мене він, стомленого, поніс,

мимо сяючих суден і старих посудин.

     що їх обліпили чайки, пливучи

в гавань, де тиша за сніг тихіша

     і морок, мов круче крило, вночі.

Порожня дорога, лиш вітер з-за рогу,

     будинки заперті. Я сів під стіною

й, де вода дощова по ринві сплива,

     викинув все, що приніс із собою:

піщинки, що в мене були у жмені,

     і мушлю морську, німу й неживу.

Того дзвону вже вухо моє не послуха.

     до тих узбереж я вже не припливу, —

ніколи в житті: по сумній путі,

     по вулицях довгих чи завулках глухих

бреду я в рам'ї. Щось кажу собі сам я,

     бо стрічні — не чув я ще й слова від них.

16

ОСТАННІЙ ЧОВЕН

Фіріель визирнула з вікна

     о третій — уже сіріло,

крик золотого півня луна

     здалеку дзвінко і сміло.

Темні дерева, світання бліде,

     прокидається птаство співоче,

прохолодний вітер де-не-де

     у тьмяному листі шурхоче.

Бачить — на шибах відсвіт заграв:

     це ряхтять на землі й на листі

промені довгі — й на килимі трав

     роси блищать іскристі.

По долівці тихцем, через східці всі

     її білі ніжки майнули,

і по травах вони, по краплистій росі

     кроком танечним гайнули.

В самоцвітах на шатах її кайма,

     і, збігши до річки з кручі,

вербу за стовбур вона обійма,

     задивившись у води текучі.

Пірнув, мов камінчик, рибалочка-птах,

     леліткою впав голубою,

повіяв легіт в очеретах,

     розіслалось латаття габою.

Враз музику вітер до неї доніс,

     як стояла вона, вся в промінні,

розпустивши по плечах струмені кіс

     у заграві вогненно-кармінній.

Флейти лунали й арф перелив,

     і срібне багатоголосся —

ніби сурмління, юнацький спів —

     передзвоном далеким лилося.

Лодь — золоті в неї ніс і весло —

     линула повз, білобока,

попереду лебедів кілька пливло,

     направляючи прову високу.

З Країни Ельфів там веслярі,

     сріблисто-сірі їх строї,

і з розмаяним світлим волоссям вгорі

     в коронах стояло троє.

Під арфу й весел повільний змах

     співали вони кантилену:

«Листя довге, співочий птах,

     і вся земля зелена.

Світання багато днів золоте

     буде цей край осявати,

і, перш ніж снігом поля замете,

     квітів розквітне багато.

Куди ж ваша путь за водою лежить,

     о човнярі ясноликі?

В сутінь густу, до таємних укрить.

     що ховають ліси великі?

До північних скель-островів подастесь

     на лебедях повносилих —

скніти край