Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

хвиль холодних десь

     під крики чайок білих?»

«Ні! — відгукнулися. — Далі наш шлях,

     останнє з наших плавань, —

дерзнувши пливти по млистих морях,

     покинувши західну гавань,

в ельфійські вертаємо землі старі,

     де Білого Дерева крона

й на останньому березі сяйво Зорі

     у піні припливу тоне.

Зречися підвладних тлінові меж,

     лишаючи Середзем'я!

Дзвони лунають з високих веж,

     де панує ельфійське плем'я.

Тут лист опадає і в'яне трава,

     і місяця, й сонця замало,

і поклик далекий нам повеліва,

     щоб ми туди прямували».

Не веслує ніхто. Вони глянули вбік:

     «Діво земна, будь пильна!

Фіріель! Фіріель! — линув їх крик. —

     У нас є місце вільне.

Одного лиш узяти ми можемо в лодь.

     А життя твоє короткочасне.

Почувши наш поклик останній, приходь,

     діво, як ельфи, прекрасна!»

Задивилась на човен Фіріель цей,

     зважившись, крок ступила,

та глибоко ноги вгрузли у глей —

     і рушити їй несила.

Повільно ельфійська лодь почина

     під плескіт води відпливати.

«Я не можу прийти! — гукнула вона. —

     Земля — моя рідна мати!»

Самоцвіти з її осипались шат,

     коли вона з лук вертала

під сутінний дах, до своїх палат —

     через темінь порталу.

Брунатну кошулю вона вдягла,

     заплела своє довге волосся

і за щоденні взялася діла.

     Вже й сонце за пруг подалося.

Років так само сплива течія

     водами Семиріччя,

хмари проходять, сонце сія,

     а вранці й перед ніччю

тріпочуть верби й очерета,

     та до смертних жодна з лодей,

що плинуть на Захід, не заверта

     і не чути їхніх мелодій.

КОВАЛЬ ІЗ ВЕЛИКОГО ВУТТОНА

Було собі колись одне село: не дуже й давно для тих, у кого довга пам'ять, і не надто далеко для тих, у кого довгі ноги. Називалося воно Великий Вуттон, адже було більше за Малий Вуттон і заходило в ліс на кілька миль глибше за нього. Проте був Великий Вуттон не дуже розлогим, хоч у той час у ньому щасливо жило чимало люду: доброго, поганого і такого собі — як усюди.

То було по-своєму видатне село, бо ж у поблизьких землях його добре знали завдяки вправності тамтешніх мешканців у різноманітних ремеслах, а особливо — в куховарстві. Село мало велику Кухню, що належала Сільській Раді, а Магістр Куховарства був вельми шанованою персоною. Дім Кухаря та Кухня сусідили з Великою Залою — найбільшою та найстарішою будівлею тих місць, а також і найгарнішою. Її спорудили з міцного каменю та добірного дуба і добре доглядали, хоч уже й не фарбували та не золотили, як давніше. У Залі селяни влаштовували зустрічі та різноманітні обговорення, громадські свята й родинні зібрання. Тож Кухар постійно мав роботу, адже мусив забезпечувати всі ці оказії гідним харчем. Під час бенкетів, яких упродовж року було чимало, гідною вважали розмаїту і багату їжу.

Одного бенкету з нетерпінням чекали всі, адже то було єдине свято, яке відбувалось узимку. Воно тривало тиждень, а останнього дня після заходу сонця починалися забави, звані Святом Чемних Дітей, до участі в якому запрошували небагатьох. Без сумніву, декого, хто заслуговував на запрошення, не помічали, а інших, хто на запрошення не заслуговував, таки запрошували — помилково… Бо так воно вже повелося, хай якими уважними намагаються бути організатори таких розваг. Що збільшувало шанси дитини потрапити на Свято Двадцяти Чотирьох, то це її день народження, адже саме Свято було названо так тому, що його проводили тільки раз на двадцять чотири роки й запрошували на нього лише двадцять чотири дитини. З нагоди цього Свята від Магістра Куховарства очікували кулінарних шедеврів, а ще, крім усіляких інших смаколиків, він, за звичаєм, готував Великий Торт. Власне, завдяки вишуканості (або навпаки) торта люди й запам'ятовували ім'я того, хто його готував, адже Магістром Куховарства рідко вдавалося бути так довго, щоби мати змогу спекти два Великі Торти.

Проте настав час, коли чинний Магістр Куховарства, здивувавши всіх (адже такого досі ніколи не траплялося), зненацька оголосив, що йому потрібна відпустка, й подався бозна-куди; а повернувшись через декілька місяців, здавалося, цілком змінився. Раніше він був добрим чоловіком, любив спостерігати, як радіють інші, хоча сам залишався серйозним і говорив мало. Тепер же Кухар повеселішав і часто виговорював і виробляв щонайсмішніші речі; а під час бенкетів залюбки виводив жартівливі пісні, чого від Магістра Куховарства ніхто не сподівався. А ще він привів зі собою Підмайстра; і це вельми здивувало Село.

Загалом, у тому, що в Магістра Куховарства є учень, не було нічого дивного. Це — звична річ. Магістр у належний час обирав собі учня й навчав його всього того, на що був здатен сам; що старшими ставали вони обоє, то більше важливої роботи перебирав на себе учень, — тож у разі відставки чи смерті Магістра він уже був готовий виконувати його обов'язки та сам обіймав посаду Магістра Куховарства. Та цей Магістр так і не обрав собі учня. Він завжди казав, що «часу ще вдосталь» чи «я пильно стежу за всіма і, коли натраплю на когось путнього, зроблю його своїм помічником». І ось він приводить із собою звичайнісінького хлопчака, до того ж — з іншого села. Хлопчина той був гнучкішим за вуттонських юнаків, а також жвавішим за них, говорив м'яко і дуже чемно, проте був занадто молодим для такої роботи, бо — на вигляд — щойно розпрощався з дитячим віком. Хай там як, але обирати підмайстра належало Магістрові Куховарства, й ніхто не мав права втручатись у це. Відтак хлопчина залишився і на той час (доки постаршає і зможе винайняти власне помешкання) зупинився в Домі Кухаря. Невдовзі люди звикли до хлопця, а він набув собі кількох друзів. Вони та Кухар називали прибулого Альфом, але для решти він був просто Майстром.

Наступна несподіванка трапилася через три роки. Одного весняного ранку Магістр Куховарства зняв свого високого білого ковпака, згорнув чисті фартухи, одягнув біле пальто, взяв у руку міцну в'язову палицю та невелику торбинку й пішов собі геть. Попрощався лише з підмайстром. Нікого іншого на той час поблизу не виявилося.

— Бувай наразі, Альфе, — мовив він. — Залишаю тебе порядкувати тут замість себе, адже в тебе це завжди виходило чудово. Гадаю, все буде добре. Сподіваюся, ти детально розповіси мені про все, якщо ми коли-небудь зустрінемося знову. Скажи їм, що я взяв іще одну відпустку, проте цього разу не повернуся.

Коли Майстер переказав це людям, котрі прийшли до Кухні, в селі зчинилася колотнеча.

— Нечувано! — казали вуттонівці. —