Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

— Що ж, ходімо до лабораторії, — і пішов собі навпростець.

Ганна розгублено дивилася йому вслід. Сашко, простуючи за Петром, доторкнувся до її руки:

— Щось він став дуже похмурий. Невже його так вразила звістка про приїзд академіка?

Ганна нічого не відповіла. Вона сумно дивилася туди, де зник за рогом Петро. Ні, певно, тут було щось інше, а не просто звістка про приїзд академіка Антохіна! Але що саме? Вона не розуміла цього і аж ніяк не відчувала себе винною в зміні настроїв Петра Микитовича. Все йшло так добре, він показував їй такі захоплюючі, цікаві речі, був такий веселий, жартівливий. У нього трохи змінився настрій, коли пояснював Сашко. Але ж він сам наполягав на тих поясненнях, це Ганна добре пам’ятала! І раптом така зміна, таке холодне, байдуже ставлення до неї. Що сталося, чому?..

Академік Антохін машиною мчав тим часом до радгоспу “Перемога”. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою і напружено думав. Олд-Бой і Сашко помилялися, гадаючи, що Іван Петрович їхав, щоб дати їм якогось прочухана, тим більше, що Данилові Яковичу не пощастило переговорити з ним телефоном, розповісти про неприємності, які трапилися в радгоспі. Але тоді про що ж думав академік Антохін, чим він був так заклопотаний, що всю дорогу мовчав, навіть не обізвавшись до шофера?

Нарешті шофер вигукнув:

— Ось він, радгосп!

Першим, кого побачив Іван Петрович, був його давній приятель Андрій Антонович. Він стояв біля воріт без шапки, і вітер куйовдив його кучері. Іван Петрович протер очі. Машина спинилася. Академік Антохін усе ще не виходив з неї, дивлячись на старого. Поважний академік не вірив у чудеса, це так; але тут було щось нечуване, і Іван Петрович намагався знайти у своєму мозку обгрунтування подібної метаморфози. Може, це не Андрій Антонович, а його двійник? Та ні, безумовно, це він, хоч і усміхається якось трохи соромливо. То відкіля ж тоді кучеряве волосся замість лисини, яку Іван Петрович звик бачити вже стільки років?..

— Здрастуйте, Іване Петровичу, — чемно вклонився старий. З обличчя його не сходила та сама трохи сором’язлива усмішка.

— Е… е, здоровенькі були, Андрію Антоновичу, — промовив академік Антохін, виходячи, нарешті, з машини. Очі його не бачили нічого, крім цілком незрозумілого буйного чуба Андрія Антоновича. — Е… як почуваєте себе в незвичних сільських умовах? — поцікавився Антохін, обходячи навколо старого й оглядаючи його з усіх боків, мов небачену рідкість.

— Нічого, Іване Петровичу, — відповів Андрій Антонович, весь час обертаючись лицем до академіка.

— А це… що ж це у вас? — зрештою насмілився запитати Іван Петрович, непевно вказуючи пальцем на голову старого.

Андрій Антонович розгубився ще більше.

— Це, Іване Петровичу, — почав він, затинаючись, — це отак, значить, вийшло, що…

Але його врятував Сашко, який швидко підійшов до Антохіна, вклонився й відразу заговорив:

— А ми на вас чекаємо, Іване Петровичу! Здрастуйте! А-а, ви дивитеся на нове волосся Андрія Антоновича? Для нас то вже звична картина, адже це ми йому таке створили! За його власним проханням… так би мовити, поза планом. Та ось ви побачите, що ми тут, у радгоспі, зробили. Просто фантастика!

— Кажете, поза планом? — недовірливо глянув на юнака академік.

Сашко відчув, що його наче облили холодною водою: і навіщо він ужив ці слова? Поза планом — це ж те, чого Іван Петрович найбільше не любив. А тут — на тобі! — відразу порадував його.

— Поза планом? — повторив Іван Петрович уже зовсім крижаним тоном і одвернувся від Андрія Антоновича, відразу втративши інтерес до його чуба. — Дуже, дуже цікаво! Що ж, піду подивлюся, що ви там іще натворили. Де ваш бригадир? Де Петро Микитович? — стукнув він паличкою об землю. — Я ж просив, щоб він був тут! І директор радгоспу теж!

Здаля до академіка вже біг Олд-Бой, слідом за ним поспішав Данило Якович. Іван Петрович Антохін сердито постукував своєю паличкою, обличчя його було похмуре. “І все це наробив я, — картав себе у думках Сашко, — наробив отим “поза планом”, одразу зіпсував йому настрій”.

Кілька годин академік Антохін пробув у радгоспі “Перемога”, знайомлячись з наслідками роботи науковців. Він мало говорив, тільки уважно слухав те, що розповідали йому Петро й Данило Якович. Обличчя його похмурнішало, коли він почув про пацюків та молочну зливу. Та коли мова зайшла про квочку, що губила яйця вздовж двору радгоспу, академік несподівано розсміявся. Петро вже подумав був, що хмара пройшла, та наступної хвилини Іван Петрович знову насупився.

Після огляду господарства академік попросив Данила Яковича залишити його з Петром: мовляв, треба дещо обговорити. Вони зачинилися в лабораторії.

Про зміст розмови академіка Антохіна з Петром не знав ніхто. Сашко тільки руками розвів, коли стурбована Люка спитала його про це.

— Не знаю, не знаю нічого, — сказав він. — Здається, щось важливе. Мабуть, академік шпетить нашого Олд-Боя.

— За що?

— А ти не знаєш? Дай боже, щоб він не добрався до нас, грішних!

Через півгодини Антохін викликав Андрія Антоновича, а згодом запросив до лабораторії всіх.

— Починається, — зловісно промовив Сашко заклопотаному Богданові й не менш стривоженій Люці. — Тримайтеся, друзі!

Справді, Іван Петрович, тільки-но всі ввійшли до лабораторії, одразу почав говорити тоном, який не припускав заперечень.

— Нічим не можу порадувати вас, товариші. Відразу відзначу, що ви, працюючи в радгоспі “Перемога”, скористалися нашим з директором недоглядом, аж надто захопилися впливом міліметрових хвиль з інфразвуком на живі організми. Працювали не досить серйозно, похапцем.

Петро втупився в підлогу, відчуваючи на собі суворий погляд академіка.

— Досліди робили випадково, наслідки цих дослідів не вивчали так глибоко, як цього вимагає надзвичайна важливість і значення їх.

— От розпікає! — прошепотів Богданові невгамовний Сашко.

— Мовчи… в-він має рацію, — відповів сердито Богдан.

— Давайте коротко перелічимо те, що зробила бригада, — вів далі Іван Петрович. — Опромінення зерна для посівної пройшло більш-менш вдало. Але хіба не ганьба для серйозних дослідників випадок з пацюками? Добре, що пощастило відразу ж ліквідувати це ускладнення. А що могло б з цього вийти? Стихійне лихо. І цей випадок — наслідок неуважного, неохайного ставлення окремих товаришів до своїх обов’язків!

Тепер опустив очі Сашко. “Неуважність, навіть неохайність, — подумав він гірко, — але ж я дуже втомився… Хіба ж я міг думати про таке? Що тут казати, дорікати може кожен, а тим більше академік. Хоч, звісно, я й справді винен, тут нічого не вдієш, винен, що не кажи”.

— Так, — вів далі Іван Петрович. — Наслідки опромінення курей та яєць. Тут обійшлося спокійніше, хоча гігантизм і в цій галузі — явище