Читати книгу - "Ангел пригляду"

що — має таку можливість? — щулячись, запитав Субота.

— Аякже! — хіліарх відкинувся на спинку крісла, очі його заблищали. — Можливості його воістину жахливі, навіть ІДІЛ таке не снилося.

— Але звідки, чому?

— Я ж вам кажу: вороги, спецслужби! Убогі обивателі, жуючи свої гамбургери, можуть думати про Захід що завгодно, але ми точно знаємо, що нас не люблять.

— Русофобія? — знизивши голос, тривожно запитав Субота.

Князь заперечливо замахав руками.

— Ну що ви, Юрію Олексійовичу, яка, до чорта, русофобія! Ми ж серйозні люди, не які-небудь там паханови й пургіняни з цією вічною піною на губах. Суть у тому, що ми — досі велика й могутня країна. А великих і могутніх бояться. З ними або намагаються дружити, як роблять це наші корисливі афроазійські друзі, маючи з цього свій гешефт, або…

— Або? — луною відгукнувся Субота.

— Або прагнуть знищити, — сумно розвів руками князь.

— Невже нічого не можна вдіяти? — щиро засмутився Юрій Олексійович.

— На жаль! — вигукнув князь. — Та й що тут зробиш? Нехай пересічний американець поважає нас і любить усією душею. Але вирішує не він, вирішує уряд, Держдеп — точніше, закулісні ділки. Світова змова — ось як це зветься.

— І як бути? Як урятуватися від загибелі?

Ставлячи свої запитання, Субота мав одне на меті. Не дратувати хіліарха, насамперед тому, що всі симптоми душевної хвороби тут були очевидні.

— Звичайно, Юрію Олексійовичу, рано чи пізно всі ми зникнемо з землі. Але треба прагнути, щоб це не сталося зарано. Поміркуйте самі: всі люди помруть, так? Але чи означає це, що треба лягати під образи, склавши руки на грудях? Ні, звичайно! Треба жити, боротися, не здаватися! Так, ми не винищимо всіх наших ворогів, аж ніяк. Але наше головне завдання — щоб і нас не винищили. І ваша роль у цьому — ключова!

— Я готовий, — без особливої впевненості відповів Субота, — що від мене вимагається?

— Звичайно, готові, дорогий мій, і нічого від вас не вимагається, крім того, що ви й без того вже робите. А це не так уже й складно — точно і докладно переказувати власні сни.

Зізнався все-таки!

— Отже, всі ці розмови про книгу були… — почав Субота.

— Та яка там книга! Кому потрібні книжки в добу Інтернету, коли ви можете в будь-яку хвилину зайти в соціальну мережу, яка вам до душі, і вас абсолютно безкоштовно висварять останніми словами! Про які книжки мова? Але зрозумійте й мене: до якогось моменту ми не могли пояснити вам усе відверто, не мали права. Але якщо вже ви самі почали здогадуватися, довелося вам розповісти. Тим паче, ви людина, як з’ясувалося, серйозна, і, напевне, латентний патріот…

— Латентний? — здивувався Субота. — Це як саме?

— Кожен знає, що всі патріоти поділяються на три категорії: дурнів, куплених і справжніх борців за вітчизну. Саме третя категорія не пнеться, не горлає, не розмахує прапорами, а мовчки, стримано, за скромну винагороду виконує свою благородну місію. Як і ви, Юрію Олексійовичу. Тільки не зупиняйтеся на півдорозі, а вже винагороду ми не затримаємо!

Князь швидко глянув на Суботу. Той мовчав, про щось розмірковуючи.

— Мені тільки одне не зовсім зрозуміло, — нарешті мовив він.

— Будь-які питання, — з приязню заохотив хіліарх, — що завгодно.

— Чому саме я бачу сни, пов’язані з архангелом?

Хіліарх посерйознішав.

— Це, мабуть, єдине питання, відповіді на яке ми не маємо. Можливо, ви особливого роду екстрасенс. Або між вами існує містичний зв’язок. Точно сказати не можу, готовий прийняти на віру будь-яку вашу версію.

— Тоді ще одне запитання…

Князь знову кивнув, але вже з легким нетерпінням. Утім, це могло тільки здатися Суботі.

— Я ось про що хочу запитати: уві сні я бачу його в подобі то людини, то архангела — крилатого велетня… Що б це могло означати?

— Ви не бачите його як такого, а лише його думки, сподівання, прагнення. Саме так він себе уявляє — могутнім архангелом, володарем смерті з чорними крилами.

Субота задоволено кивнув.

— Ну, тепер мені все ясно…

Він і справді дещо зрозумів, але що саме, не сказав, щоб не зіпсувати приємного враження від розмови.

— Отже… — переконливо промовив князь.

— Отже, — повторив за ним Субота.

— Отже, ваше завдання — продовжувати бачити свої сни. Але вже з повним усвідомленням покладеної на вас місії. Натомість я, зі свого боку, постараюся сховати вас надійніше, щоб ніхто до вас не дістався — і насамперед Діана.

«Чорт би тебе взяв!» — із прикрістю подумав Субота, але вголос цього не мовив.

Та й навіщо, якщо в них із князем, схоже, почали налагоджуватися по-особливому близькі й довірчі стосунки.

Глава 14

Велика рада

Коли у справу втручаються спецслужбы, мізки відходять на другий план — це капітан Голощок знав із власного досвіду. Усі ці джеймси бонди, ворожі й доморощені, марно корчать із себе великих логіків. Насправді не від уміння міркувати залежить результат будь-якої операції, а від речей примхливих і непередбачуваних: то раптом похололо в грудях, мурашки побігли між лопаток, зачесалося око — і ніяке не третє, а праве або ліве, — і ось уже напливло звідкілясь, і несе, жбурляє розвідника з боку в бік, аж доки, нарешті, вб’є, як кошеня, об ріг або виплюне в тиху гавань. І тоді настане час для логіки й міркувань, та хоч і в шашки грай, якщо справу зроблено. Саме шашки — улюблена гра шпигунів і диверсантів-розвідників, бо там усе ясно: я туди, він сюди, я сюди, він туди, я в дамки — і гаплик йому, бідаці. Зовсім інша річ, аніж шахи, де всі ходи однаково не вгадаєш, та й виграє зазвичай не найрозумніший, а найпротивніший — той, хто під столом на ноги наступає, до вітру бігає кожні п'ять хвилин, а то раптом сякатися почне, та так гучно, що й слон здригнеться.

Звісно, до тихої гавані було ще далеко, але головне було зроблено: пройшли прикордонний контроль і благополучно прибули до Москви. Невідомо, кому тут слід було дякувати — чи то долі, не менш короткозорій, ніж її сестра фортуна, чи то щасливому випадку, а чи промислу Божому. Але хтось нагорі явно був на їхньому боці.

Звичайно, пропустити їх могли й спеціально — щоб простежити та придивитися ближче, — але в таку витончену хитромудрість російської контррозвідки Голощок вірив слабко. Хоч скільки товкла Катерина про надзвичайну важливість їхньої місії, капітан був переконаний: не та людина панотець Михайло, щоб через нього затівати спецоперацію, ще й із зовнішнім спостереженням. Про самого капітана й поготів мови не було —