Читати книгу - "Муссоліні"

що свого часу підштовхнули країну погодитися на вступ у війну на боці Німеччини. Адже, наскільки Німеччина вважалася непереможною й нездоланною, настільки швидкою та переможною мислилась участь Італії в цій війні.

Дослідники часто дискутують про причини і момент політичного й емоційного розлучення італійців із Муссоліні, хоча впродовж майже двадцяти попередніх років, незважаючи на успіхи та невдачі його політики, більшість італійців ставилася до нього зі стабільною прихильністю, а часто зі справжнім захопленням. Вони розлучилися з ним – хоч як травматично це було, – та ще й зробили з нього єдиного винуватця за свої нещастя та страждання, велику мішень для своїх накопичених емоцій і найголовніше своїх розбитих ущент сподівань. Вірогідно, серед усіх можливих причин найспустошливішим у психологічному плані треба вважати усвідомлення – що вкоренилося в італійцях унаслідок постійних воєнних невдач – мілітаристського блефу фашистів: пересичена войовничим духом нація, яка роками плекала мрії щодо імперської величі і якою керували визрілі в окопах і виховані зі зброєю в руках чоловіки, раптом виявилася матеріально та психологічно неспроможною витримати ударну хвилю війни, що розгорнулася в міжнародному масштабі із застосуванням новітніх технологій. Ознака того, що войовничої риторики, апелювання до воєнних літописів Давнього Риму та затягування цілого народу в ієрархічно-мілітаристські рамки – всього цього було недостатньо для народження сучасно озброєної та дійсно боєздатної нації, як на те сподівався Муссоліні і як у це вірили, мабуть, самі італійці.

Ми вже зауважували, наскільки глибокий зміст (індивідуальний катарсис і колективне виховання) вбачав засновник фашизму в факторі війни. Можна навести безліч цитат для яскравої ілюстрації цієї думки і на підтвердження того, що саме фактор війни був справжнім історичним, екзистенціальним та ідеологічним ядром політичної постаті Муссоліні. В нашому контексті досить наочною здається цитата з промови, яку виголосив Муссоліні в середині війни, а саме 3 січня 1943 року і в якій прозирає майже загадкове, етичне й водночас естетичне задоволення від можливості на рівні нації взяти участь у величному та повчальному випробуванні, зустрітися з історією, незважаючи на можливі результати: 

Усе-таки історія була до нас дуже прихильною; вона дозволила нам жити у великі часи [...]. Хто не відчуває потреби хоч трохи повоювати, той для мене неспроможний чоловік. Війна – це найважливіша річ у житті чоловіка, як і материнство – у житті жінки. Все інше також важливе, але не настільки вагоме, як цей іспит, це випробування внутрішніх якостей народу. Тільки війна показує, яким є народ [...]. Порівняльний іспит народів – ось що дає війна, тільки і винятково війна. Тому що війна – це стислий огляд, в якому все сходиться, все збирається до купи, все задіюється у грі40. 

25 липня офіційно зазнала краху муссолінівська політична утопія – утопія тієї Італії, що пережила повну фашизацію і чий народ був ладен шукати власне щастя у боротьбі, а колективну самореалізацію – у війні. Ця дата відкрила найгіркіші сторінки італійської історії двадцятого століття, позначені нерозбірливими й перехресними звинуваченнями у зраді, автентичний синдром політичної історії Італії: зрада дуче щодо фашизму та найближчих прибічників, як жалівся, наприклад, Боттаі («Не було жодної ідеї, жодної угоди, жодного закону, яким б він зберіг вірність. Він усе псував, перекручував, підкупав, керуючись самонадійним, хоча й прозорливим емпіризмом, збудованим на презирстві до людей та їхніх ідеалів»)41, зрада італійців щодо Муссоліні, зрада самого Муссоліні щодо італійців, зрада Італії щодо свого німецького союзника через перемир’я восьмого вересня, зрада короля щодо нації через його втечу з Риму, зрада військових ієрархів щодо фронтовиків, залишених сам на сам після підписання перемир’я – тінь від накопиченого гніву та злоби іще довго зумовлювала політичне життя країни та чимало посприяла спотворенню історичної пам’яті італійців.

Звичайно, для Муссоліні, чия суперечлива ноша зрадника/зрадженого була важча за інші, останні місяці життя в Салó спливали в атмосфері особливої оманливості та відчаю. Він змінився фізично в нудотному бурлінні давніх революційних пристрастей і під щоденним тиском німців, шукаючи єдиної втіхи у дивній дружбі з ополченцями-антифашистами (від Карло Сільвестрі до Ніколи Бомбаччі), терзаючись пропозиціями вендети й усілякими іншими утопізмами, відчувши на собі весь тягар прожитих років і хвороби, втративши харизму, яка зараз приваблювала хіба що найпринциповіших представників фашизму, перебуваючи в полоні своєї давньої мрії («Двадцять років я з безнадійною енергією боровся за те, щоб повернути італійському народові військову славу»)42.

Про Муссоліні останнього періоду – хоч яку важливість мав факт його присутності у житті Італійської соціальної республіки та в уяві причетних до неї осіб, багато хто з яких приєднався до республіки через крайню відданість дуче, – писали багато і правдиво. Наприклад, писали, що за це дворіччя він пережив сам себе і невипадково противився ідеї знову очолити політичний рух у тій частині Італії, що була окупована німцями, вкотре вибитий із сідла подіями й обставинами, скорений розгромом, одна з дійових осіб у трагедії Італійської соціальної республіки (після того, як упродовж двадцяти років він був безперечним головним героєм у країні), «людина [...], зруйнована усвідомленням спустошливого краху, людина, що потрапила у пастку раціонально замаскованого безволля, переконана в тому, що вже нічого “не вдіяти”»43. Цей образ, підкріплений цілою низкою тогочасних і пізніших свідчень44, сьогодні виглядає занадто поблажливим, виправдувальним, занадто знеціненим, хоча саме за Муссоліні треба визнати політичну роль першого, все ще першого плану в те дворіччя 1944–1945 років, а отже, і безпосередню відповідальність за мінливий політико-воєнний шлях ІСР45. Тому зовсім незрозуміло, як з історичної точки зору політичний і особистий крах, помножений на ситуацію повної неспроможності, може означати звільнення від відповідальності, тим більше враховуючи епілог земного шляху Муссоліні: його було розстріляно, а відтак виставлено на осміяння та месницьку наругу натовпу саме тому, що цей натовп уважав його головною дійовою особою та символом цієї трагедії.

«Він помер смертю воїнів і революціонерів, хоча, по суті, не був ані першим, ані другим», – написав Ернст Нольте з приводу кончини Муссоліні46. Краще сказати, це була смерть, співзвучна трагічному та жорстокому характеру історичної доби, проявом якої йому судилося бути, співзвучна його інтелектуальній біографії та людському шляху, співзвучна дикунській логіці та трагічним наслідкам, що притаманні будь-якій братовбивчій війні.

Примітки 

1 Цит. за G. Pini e D. Susmel, Mussolini, l’uomo e l’opera (1953–1955), Firenze, 1963, vol. II, p. 344.

2 E. Ludwig, Colloqui con