Читати книгу - "Гордівниця Злата"

— на Землю. Знову Злата бачила принца, він тримав її за руку і шепотів ніжні слова. Знову дівчина знехотя прокинулася й з радістю занурилася в забуття. Сон і ява змінювали один одного. Усе довше тривав сон, усе рідше Злата не спала.

Одного разу у ній ворухнулася тривога: щось змінилося. Злата спробувала згадати, що, але думка вислизала, і дівчина вирішила, що подумає про це пізніше, а поки що слухатиме Еолову арфу. Вона пошукала очима чарівний інструмент, і раптом, як грім серед ясного неба, її вразило відкриття: альтанка з арфою зникли. Не було ні кришталевої стелі, ні обвитих плющем колон. Скрізь була лише гра світла й тіні. Яскраві різнокольорові плями, начебто скоряючись музиці, складалися у чудернацький орнамент, танули й знову утворювали химерні візерунки.

Придивившись, Злата побачила великий натовп людей. Вони були відразливо неохайними, а в їхніх очах застигла суміш божевілля й захоплення. Побачивши відчужені обличчя, Златі стало моторошно.

— Зефір, хто ці люди? — скулившись, запитала вона.

— Бранці солодких мрій. Вони стомилися від життя й не захотіли боротися за своє щастя, визнавши за краще піти у світ мрій.

— До чого ж вони огидні! Невже їм не хочеться скинути з себе заціпеніння?

— Навіщо? Вони живуть у мріях і цілком задоволені. Утім, вони не варті твоєї турботи. Викинь їх з голови. Думай тільки про себе й свого принца.

Злата згадала коханого й ладна була знову зануритися в сон, як раптом її пройняла страшна здогадка.

— Як я опинилася тут? Ти хочеш зробити мене такою самою, як вони? — стрепенулася вона.

У відповідь Зефір тихенько розсміявся.

— Я нічого не хочу. Я лише підкоряюся твоїм бажанням.

— А я не бажаю жити в мріях! Я досягну всього наяву! — викрикнула Злата.

Тієї ж миті музика обірвалася, відчуття невагомості зникло, і Злата відчула, що стрімко летить униз. Раптом біль від удару пройняв її, і все відразу занурилося в пітьму.

Розділ 11
Потаємний грот

Злата отямилася в саду. Як і раніше, навколо вирувало біле розмаїття квітів і над буянням зелені височів величний і непохитний надхмарний замок. Жодна башточка не похилилася, жодна цеглинка не зрушилася з місця. Високі шпилі сягали в піднебесся, як гірке глузування над вигнанницею з чарівного раю мрій. Вони, як і раніше, вабили обіцянкою примарного щастя, але тепер Злата знала, яку ціну треба за це платити. Дівчина відчула себе спустошеною й самотньою і, не в змозі стримати сліз, розридалася.

Тієї ж миті з ясного неба полив дощ. Краплі завзято забарабанили по землі й зашурхотіли в гіллі дерев. Чисті струмені срібними павутинками простягнулися до землі. Злива наче розбудила Злату й змила з неї нудьгу. Дівчина підхопила мереживні спідниці й поспішила сховатися під розложистою яблунею, але дощ скінчився так само раптово, як і почався. На блакитному небосхилі сяяло сонце, а земля була всипана біло-рожевими пелюстками. Легкий вітерець пробіг по кронах дерев, і з гілок покотилися кришталеві краплі, обливши дівчину чистою водою.

— Зефіре, ти знову пустуєш? — крізь сльози посміхнулася Злата.

— Я зовсім не Зефір. Зефір — хранитель музики. Він живе в надхмарному замку. Мене звуть Бриз. Я — вільний морський вітер.

Я напинаю вітрила кораблів і несу запах мандрів, — почула у відповідь дівчина.

— Я й не знала, що море поруч, — здивувалася Злата.

— Як сказати. Відстані мені за іграшку. Я прилетів, щоб оповісти тобі про каравелу твоєї мрії. Адже кожний мріє про свій чарівний вітрильник, — сказав Бриз.

Злата згадала корабель своїх снів. Як солодко було мріяти, і яким тяжким було пробудження. Більше вона не піддасться марі й нізащо не стане бранкою солодких мрій!

— З мене вистачить мріянь. Слава Богу, я повернулася з позахмарних висот. Усі мої мрії зникли, — рішуче заявила дівчина.

— Так вже й зникли? — глумливо прошелестів вітер.

Злата покосилася на надхмарний замок і насупилася.

— Добре тобі безкарно насміхатися наді мною, тільки честі в тому мало.

— Ну-ну, не сердься, бо й сонце сховалося, — примирливо сказав Бриз.

Небо й справді набрякло важкими ватяними хмарами. Було чому подивуватися, адже хвилину тому на ньому не було ні хмаринки.

— Ну й погода тут! Щойно світило сонце; а тепер от-от знову піде дощ! — сказала Злата й підставила долоню, щоб перевірити, чи не почало мрячити.

— Сама винна. Цей сад — твоя душа. Посміхаєшся — сонце світить, плачеш — дощ іде.

— Ти хочеш сказати, душа — це квітучий сад? — здивувалася Злата.

— Не в кожного. Буває, замість квітучих дерев стирчать голі сухі корчі, обліплені воронням. Але твоя душа сповнена любові й так само прекрасна, як ти сама. У нагороду тобі подарована можливість повернутися на Землю. Каравела