Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

вождів і воїнів – противників переселення. Тим часом партія зрадників ледве стримувала свій захват. Усі знали, що підпис Оцеоли вирішує справу, що відтепер вони приречені на переселення. Братам Оматли віднині нічого боятися. Нехай тепер спробують далі чинити опір білим воїнам, всі ті, хто присягнувся не йти. У них більше немає вождя, який міг би згуртувати патріотів, як Оцеола. Після його відступництва дух опору неминуче ослабне, і справу патріотів можна вважати безнадійно програною.

Стрибун, Хмара, Коа-Гаджо, Абрам, Арпіукі і Карлик-Пошала – всі були приголомшені. Оцеола, якому вони сліпо довіряли, сміливий призвідник і натхненник опору, непримиренний ворог усіх тих, хто стояв за переселення, істинний патріот, у якого всі так вірили, на якого всі покладали надії, – тепер збирався піти від них, покинути їх в останню, вирішальну мить, коли його зрада стане фатальною для їхньої спільної справи!

– Він продався за гроші! – почулися голоси. – Його патріотизм – удаваний. Його боротьба, його опір – обман!.. Його підкупив агент, він діяв за його вказівкою!.. Негідник!.. Ця зрада ще чорніша за зраду Оматли!

Так бурмотіли вожді, метаючи на Оцеолу люті погляди. Я і сам не знав, що подумати про відступництво Оцеоли. Він оголосив своє рішення підписати договір – що ще тут додаси?

Молодий вождь, мабуть, був готовий підтвердити справою своє слово і тільки чекав знаку агента, для якого заява Оцеоли була, вочевидь, такою ж несподіваною, як і для решти присутніх. Якби хтось пильно поглянув на нього в цю мить, то одразу ж зрозумів, що він до того не причетний. Як і решта, агент був явно приголомшений заявою Оцеоли, можливо, навіть більше. Він так розгубився, що не відразу зміг оговтатися і відповісти. Нарешті пробурмотів:

– Чудово, Оцеоло! Підійди сюди і підпиши.

Тепер Томпсон змінив свій тон – він говорив єлейно і вкрадливо. Він уже намалював собі райдужну картину: Оцеола підпише угоду й тим самим дасть згоду на переселення. Справа, яку йому, Томпсону, доручив уряд, буде блискуче виконана, і це зміцнить його становище в дипломатичних колах. «Старий Гікорі» буде задоволений! А що далі? Далі буде не скромне призначення у Флориду, до жалюгідного племені індіанців, а дипломатична місія в якусь цивілізовану державу. Можливо, його призначать послом в Іспанію…

Ох, генерале Вайлі Томпсон, твої надхмарні замки миттю розвіялися, як дим! Вони рухнули так само раптово, як виникли, – мов хисткі карткові будиночки.

Оцеола підійшов до столу і нахилився над документом, наче для того, щоб краще розібрати слова. Він пробіг очима підписи, ніби шукаючи чиєсь ім’я.

Нарешті знайшов його і прочитав: «Чарльз Оматла!». Потім він випростався і, пильно глянувши на агента, іронічно запитав, чи все ще агент бажає, щоб він, Оцеола, підписав договір.

– Ти дав обіцянку, Оцеоло!

– Тоді я дотримаю обіцянки!

При цих словах він витягнув свій великий іспанський ніж і, високо піднявши його над головою, увіткнув у пергамент з такою силою, що лезо глибоко встромилося в дерево столу.

– Ось мій підпис! – вигукнув він, витягуючи ніж. – Ти бачиш, Оматло, я простромив твоє ім’я. Стережися, зраднику! Відмовся від своїх слів, або це лезо так само проткне і твоє серце!

– То он що він задумав! – заволав агент, зриваючись із місця. Від люті його лихоманило. – Ну гаразд! Я був готовий до подібного нахабства, до подібної наруги над законом. Генерале Клінч, я звертаюся до вас і ваших солдатів! Негайно схопіть його і заарештуйте!

Я почув ці слова у неймовірному галасі, що здійнявся навколо. Клінч кинув кілька слів офіцерові, що стояв поряд. Я бачив, як півдюжини солдатів кинулися до Оцеоли і оточили його.

Оцеола здався не відразу. Він перекинув на землю кілька солдатів у синіх мундирах і повибивав рушниці з їхніх рук. Але десяток дужих хлопців вчепився в Оцеолу мертвою хваткою. Тільки тоді молодий вождь припинив відчайдушний опір. І, поступившись силі, він стояв суворий і нерухомий, мов статуя, відлита з бронзи.

Ця розв’язка була несподівана і для білих, і для індіанців – нічим не виправданий акт насильства. Це був не суд, де суддя мав право заарештувати винного за неповагу до влади. Це була рада, і навіть образлива поведінка окремої особи не могла бути покарана без згоди обох сторін. Генерал Томпсон перевищив свої повноваження, він деспотично і незаконно скористався своєю владою.

Важко описати сцену, яка розігралася далі. Лунали оглушливі крики солдатів і жінок, плач і вереск дітей, бойовий клич індіанських воїнів – усе злилося в суцільний гул. Ніхто не намагався звільнити Оцеолу – це було неможливо за такої кількості солдатів і стількох зрадників. Але вожді-патріоти, поспішно віддаляючись, видали свій дикий клич: «Іо-хо-єхі!» – призивний бойовий клич семінолів, який віщував відплату і помсту. Солдати поволокли Оцеолу у форт.

– Тиран! – вигукнув він, кинувши зневажливий погляд на агента. – Ти віроломно здобув перемогу. Але це ще не кінець! Ти можеш кинути Оцеолу до в’язниці, ти можеш навіть повісити його, але не сподівайся, що його дух помре! Ні, він буде жити і волатиме про помсту! Його голос звучить уже зараз! Ти чуєш ці звуки? Чи знаєш ти бойовий клич Червоних Палиць? Добре запам’ятай його! Не востаннє він звучить у твоїх вухах! Слухай його, тиране! Це твій похоронний дзвін!

Такі були погрози молодого вождя, поки його вели у форт. Коли я йшов за натовпом, хтось торкнувся мого плеча. Це була Гадж-Єва.

– Сьогодні ввечері біля ві-ва[54], – шепнула вона. – На воді будуть тіні… кілька тіней. Можливо…

Натовп розділив нас. Коли я пробився крізь нього, божевільна королева вже зникла.

Розділ XL
Задирака Галахер

Бранця помістили в казематі без вікон. Доступ до нього отримати було легко, особливо офіцерові. Я збирався відвідати його, але з певних міркувань вирішив не робити цього вдень. Мені хотілося побачитися з ним, але, по можливості, таємно, і я вирішив дочекатися ночі.

У мене були й інші причини: я прагнув закінчити свою справу з Аренсом Рінгольдом. Я не міг збагнути, як мені діяти. Суперечливі почуття боролися в мені, мішалися в якомусь хаосі: ненависть до змовників, обурення несправедливістю агента до Оцеоли, кохання до Маюмі – сповнене ніжності й довіри і водночас сумнівів та ревнощів. Як я міг тверезо мислити, перебуваючи в такому збентеженні?

Одне почуття переважало над усіма іншими – гнів на того негідника, який збирався відняти у мене життя саме тоді, коли в моїх грудях розгорілося палке кохання. Така безсердечність,