Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

шин почав обганяти машини.

— Прокляття! його щось налякало, — вигукнула Дебора. — Мабуть помітив нас. — вона натиснула на акселератор та намагалася втримувати між Оскаром і нами дві-три машини, хоча мені здавалося, що вже не було сенсу робити вигляд, ніби ми його не переслідуємо.

А Оскара дійсно таки щось налякало, оскільки він гнав автомобіль з усіх сил, дивом уникаючи зіткнення з іншими машинами або виїзду на тротуар. Деб, природно, не бажала зазнати поразки у змаганні. Вона трималася на хвості, об'їжджаючи машини, які ще не встигли оговтатися від зустрічі з Оскаром. Той різко перейшов на ліву крайню смугу, змусивши досить старий Buick розвернутися, вискочити на тротуар і врізатися в ланцюгову загородку перед затишним світло-блакитним будиночком.

Невже вигляд нашого маленького автомобіля, на якому не було ніяких розпізнавальних знаків, змусив Оскара вести себе настільки нерозважливо? Подібна думка не могла не доставити задоволення, але, говорячи по совісті, я в це не повірив. Досі він діяв холоднокровно і впевнено. Якби хотів позбутися нас, то зробив би який-небудь несподіваний і хитромудрий хід, наприклад, проскочив би по мосту, коли той почав підніматися. Так чому ж він раптом запанікував? Щоб зробити хоч якусь дію, я нахилився і заглянув у дзеркало бічного виду. Букви на поверхні скла повідомили, що об'єкти, які відображаються у дзеркалі, знаходяться ближче, ніж мені здавалось насправді. Як би погано не йшли наші справи, але вони виявилися навіть гіршими. У дзеркалі в даний момент знаходився лише один об'єкт.

Пошарпаний білий фургон.

Він слідував одночасно і за нами, і за Оскаром. Ішов з тією ж, що і ми, швидкістю і, подібно нам, відчайдушно лавірував у вуличному русі.

— Що ж, — промовив я. — не так вже і безглуздо, — мені довелося підвищити голос, щоб перекрити вереск шин і рев клаксонів інших водіїв. — Послухай, Дебора. Не хочеться відволікати тебе від такого нудного заняття, як керування автомобілем, але якщо у тебе буде вільна хвилька — не могла б ти поглянути в дзеркало заднього виду?

— Що це, диявол тебе забирай, має означати? — пробурчала вона, але все ж підняла очі на дзеркало.

Нам страшно повезло, що в цей час ми перебували на прямій ділянці дороги, оскільки моя сестричка на мить забула, що слід керувати машиною.

— От чорт.. — прошепотіла вона.

— Так, я теж так подумав.

Дорога Ай-95 перетинала нашу вулицю трохи попереду, і, перш ніж ми проскочили під естакадою, Оскар різко звернув праворуч, минув три смуги руху і пірнув у бічну вулицю, яка тягнулася паралельно швидкісному шосе. Дебора вилаялася і ривком повернула слідом за ним.

— Передай Доуксу! — вигукнула вона, і я покірно взяв рацію.

— Сержанте Доукс, ми тут не одні. — сказав я.

Рація заскрипіла.

— Якого біса це має означати? — вигукнув Доукс, немов чув реакцію Дебори і вирішив озвучити її ще раз.

— Ми тільки що звернули на Шосту Авеню і за нами слідує білий фургон, — відповіді не було, і я додав: — Я не забув сказати, що фургон білий?

Я отримав повну насолоду, почувши від Доукса:

— Сраний виродок!

— Саме так ми і подумали.

— Пропустіть фургон вперед, рухайтеся слідом! — звелів сержант.

— От лайно. — пробурмотіла Дебора крізь зуби, а потім додала дещо більш пекуче.

У мене виникла спокуса теж сказати щось подібне, оскільки в той момент, коли Доукс вимкнув рацію, Оскар розвернувся і в останній момент змінив напрямок та спустився по схилу знову на Шосту Авеню. Його 4Runner, торкнувшись дороги, підстрибнув, потім, немов п'яний, хитнувся направо і встав на всі чотири колеса. Дебора вдарила по гальмах, і ми увійшли в поворот. Білий фургон, зробивши аналогічний маневр, опинився попереду нас. Відстань між ним і Оскаром скоротилася. Деборі вдалося зупинити занос нашого автомобіля, і ми пішли за ними.

Бічна вулиця була дуже вузькою. Праворуч стояли будинки, а ліворуч тягся жовтий бетонний насип, над яким проходила дорога. Ми минули кілька кварталів, постійно набираючи швидкість. По тротуару йшла зморщена пара похилого віку тримаючись за руки; вона завмерла на місці, побачивши кавалькаду машин, яка промчала повз із ракетною швидкістю. Ймовірно, це була гра моєї уяви, але мені здалося, що парочка захиталися під поривами вітру, який підняли машина Оскара і білий фургон.

Ми трохи скоротили розрив, а фургон наблизився до 4Runner. Проте Оскар збільшив швидкість і, наплювавши на знак обов'язкової зупинки, змусив нас об'їжджати пікап, який метався по кільцевому об'їзду, відчайдушно намагаючись ухилитися від автомобіля Оскара і фургона доктора Данко. Пікап не втримався на дорозі і врізався в пожежний гідрант. Але Дебора, зціпивши зуби, об'їхала з вереском шин пікап і проскочила перехрестя, ігноруючи виття клаксонів і фонтани води з понівеченого гідранта. У наступному кварталі їй знову вдалося скоротити розрив.

Попереду я побачив світлофор, що позначав місце, де наша вулиця перетиналася з однією із головних транспортних артерій. Звісно, ніхто не може жити вічно, але я, якби мені надали право вибору, не хотів би розлучитися з життям таким чином. Насолода телевізором в компанії Рити чомусь стала здаватися мені більш привабливою перспективою. Я спробував придумати важливий, але досить вагомий спосіб переконати Дебору зупинитися хоча б на мить, щоб понюхати троянди, але мій потужний розум замкнувся в собі у той момент, коли я найбільше його потребував. І перш ніж я змусив його знову запрацювати, Оскар уже підлітав до світлофора.

Напевно, на цьому тижні Оскар відвідував церкву, оскільки саме в ту мить, коли він вискочив на перехрестя, для нього спалахнуло зелене світло. Водій наступного за ним білого фургона вдарив по гальмах, щоб уникнути зіткнення з машиною, яка намагалася встигнути проскочити на своє жовте. Коли ми наблизилися до перехрестя, зелений сигнал був на піку, і ми, не сповільнюючи ходу, об'їхали доктора Данко з його білим фургоном. Ми майже минули перехрестя, коли раптом величезний бетоновоз рушив на червоне світло прямо у нас під носом. Як кажуть: Маямі є Маямі. Я в жаху проковтнув слину, коли Дебора надавали на педалі і зуміла об'їхати гіганта. Ми сильно вдарилися об бордюр, трохи прокотилися лівими колесами по тротуару і знову зіскочили на бруківку.

— Дуже мило. — промовив я, коли Дебора знову натиснула на акселератор.

Вона могла би подякувати за комплімент, якби білий фургон не вибрав саме цей момент для того, щоб, скориставшись нашою затримкою, врізатися в нас ззаду. Хвіст