Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

можна лише добровільно. Якщо їм це не вдасться, то ми їм узагалі не потрібні.

— Гадаєш, що наші справи кепські?

Леонід лише звів плечима. Звичайно, справи їхні кепські, але який резон їй щось пояснювати?

— Думаю, що тепер вони вимагатимуть більших доказів нашої вірності.

Вони вийшли на набережну Москви.

— Як би я хотів, щоб я колись давно мав мужність відповісти «ні», так як це ти зробила сьогодні.

Очі її раптом набігли слізьми.

— Хіба я могла інакше? Це було так мерзенно!

— Те, що вимагали від мене, теж було мерзенним, та я не наважився відмовити. Я був просто боягузом і не знав, що вони доручатимуть мені дедалі важчі доручення і що дедалі важче буде сказати «ні».

Вона торкнулася його руки:

— Я теж не така смілива. Але від мене вимагали неможливе. Вибору не було.

Влітку вони поїхали до Бусівки. Їхали через Київ, проте місто він вирішив не показувати їй. Це було б уже занадто: показувати місто, де навчався у розвідшколі. Коли розгорнулися простори Галичини, то щойно відчув Україну насправді рідною. Йому усміхалась і природа, і голуба височінь. Він показав Гедвіг Львів — це гарне, мирне місто на пагорбах, хоч подумками поринув у студентські роки, коли мешкав тут і блукав вулицями і де його завербували. Леонід переживав, як родина сприйме городянку, до того ж німкеню, і як Гедвіг призвичаїться до зовсім іншого, простішого укладу життя. Що домашні докладуть душі, він не сумнівався, але чи їм пощастить? А щодо самого себе, то він був спокійний, адже знайшли вони з Гедвіг одне одного з першого погляду. І тепер це нове життя, яке билося під серцем Гедвіг, ще міцніше їх пов'язало, хоч у глибині душі він цим поки що зовсім не тішився. Це зайвий клопіт на його голову, адже виникли вже проблеми з Юрієм, а що далі? Добра не жди. Їм зараз ніяк не можна мати дитину. Сказати про це Гедвіг він не міг, хоч його дивувало, що вона сама цього не розуміє, наскільки цю обставину зможуть використати проти них самих. Якщо ж їх колись і зашлють на Захід, то дитину залишать заручником. При цій думці його охопило лихе передчуття того, що їх міцно захоплять цупкі обійми комітету.

Звістку про материнство родина сприйняла з невимовною радістю.

«На що ж вони сподіваються?» — подумав Леонід. — Хіба мало горя зазнали? Може, це скоріше розрада, яка тамує їхні горе і страх?» Коли мати обнімала Гедвіг, то пригортала водночас і онуку. Коли ж батько переступав свою мовчазність і переставав бути затаєним у собі, то причиною цього була звісно Гедвіг. За всі ці роки він бачив, як гинуть у ньому сподівання і надії, а запала в душу зневіра зламала його і зістарила. Все через сина. Леонідові він вибачив, бо любив його, проте надії на нього вже не покладав. Він думав, що все вже минуло, що надіятися вже ні на що, і тут раптом — сподівання, що навіть після довгої та важкої зими наступить весна, що надіятись треба завжди.

Особливо близько з Гедвіг зійшлася Мар'яна, це вона багато розповіла їй про Україну. З того, що розповідав їй Леонід, Гедвіг навіть не зрозуміла, що йдеться про народ. З його слів виходило, що йдеться про людей, які потрапили в халепу, терпіли скруту і безглуздо гинули під тортурами.

21

Леоніда в інституті не поновили. Юрій запевняв, що просто не було вільних місць, у що Леонід мало вірив. Комітетові варто було лише захотіти, як одразу знайдеться місце. Він зрозумів, що опинився в опалі. Приватні заняття теж припинилися. Зарплатню продовжували виплачувати, хоч від нього більше нічого не вимагали, наче хотіли показати, що він уже не являє для них жодного інтересу. Леонід звернувся до Юрія, але той лише відкручувався. А коли попросив зустрічі з Алексєєм Ніколаєвічем, то почув, що його немає на місці. Все говорило за те, що Леонідові хотіли показати його абсолютну залежність. Мешкали вони у квартирі, яку могли у будь-яку мить забрати, жили вони з платні, яку могли у будь-яку мить припинити. Куди діватись? Переїхати він не міг, знайти якусь роботу так само, з їхньої ласки він просто завис у повітрі. Після тієї розмови з Юрієм йому дали якісь переклади, статті з німецьких журналів. Йому важко було повірити, що вони комусь потрібні, настільки малоцікавими вони виявилися. Чому б не жбурнути весь той непотріб Юрію просто в обличчя? Та для цього він виявився легкодухим і примусив себе засісти за роботу, яка, можливо, і так потрапить непрочитаною до сміттєвого кошика, або, у випадку відмови, розцінюватиметься як недбале ставлення до обов'язків. Невпевненість вимотувала його жили.

А недавно він став свідком того, як Юрій в черговий раз намагався викликати Гедвіг на щиру розмову. Сам він не раз і не два напучував її стежити за своїми словами, попервах Леонідові навіть вдавалося своєчасно підхоплювати ті бесіди і повертати у потрібне русло. А тут йому забракло волі, долоні вкрилися потом і здавалося, що через гарячковий поспіх він дасть волю язикові. Розмова знову торкнулася дитини. Гедвіг повинна була її здати до інтернату.

— Про таку можливість я навіть і не думала, — відповіла Гедвіг бадьорим тоном, намагаючись притаїти свою зневагу.

— А чому б і ні? Хіба погано віддати дитину на виховання державі?

— Мені самій хочеться виховати дитину так, щоб вона потім принесла користь державі. Воно так якось і приємніше.

— А коли вас обох потім зашлють, то як бути з дитиною? У вас будуть зв'язані руки! Як ви думаєте переїжджати з місця на місце?

— Поживемо — побачимо! — відповіла Гедвіг, наче не розуміючи, що дитину збираються залишити заручницею.

— А для виховання і навчання було б...

— Шановний мій Юрію Богдановичу, — сміючись, перебила його Гедвіг, показуючи йому дитячу кофтинку,