Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

131
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 68
Перейти на сторінку:
почуття відчуженості, яке вона переживала колись, коли він був ще немовлям, — було початком двоїстого ставлення до нього. Вона ніяк не могла зрозуміти Бога, який нав’язав їй дітонародження, але змушує її страждати від усвідомлення свого безсилля: те, що вона, як творець, вважала собою, насправді їй не належить, чуже. Або, думала Домініка, можливо, вся справа в тому, що я не творець, я лише знаряддя виробництва — і тому я маю право лише на саму себе. Але тоді навіщо у мене оманливе почуття прив’язаності — адже це водночас і почуття власності: до чого прив’язана — те моє. Що ж виходить: всяка прив’язаність — лише брехня, брехня самому собі? А якщо людина настільки звикла, що вже не здатна жити без цієї брехні, без цієї своєї любові? Чи, може, вона просто дурна — не може зрозуміти елементарних речей?

І ось одного разу вона, як завжди, стояла на кухні і готувала для Торвіга обід. Він мав ось-ось прибігти з дитсадка, що знаходився поруч. Шипіла яєчня, Домініка діставала сіль. І раптом вона зрозуміла, що вона цілком даремно робить те, що вона робить: адже в цьому немає жодного сенсу. Торвіг тільки чекає, поки сам зможе заробляти на себе, коли хтось інша, не вона, зможе йому готувати. Адже він з самого початку, з дня свого народження заявляв, що вона, Домініка, — лише пічка, в якій спекли тісто. І ця пічка тепер ні до чого — вона вже зараз все менше комусь потрібна, а завтра і поготів. Перебуваючи в ній — він дихав нею, її кров’ю та її повітрям. Вже там, у лоні, він боляче штурхав її ногою під груди, заявляючи, що він — це не вона, він зуміє жити, він буде жити без неї. А потім, навчившись самостійно дихати, — він кусав її, кусав груди, які давали йому молоко. А тепер — як тепер він їсть? Він прибігає, мовчки роздягається, миє руки і сідає за стіл, чекає, коли вона йому підв’яже серветку. Потім він мовчки з’їдає приготоване, промовляє чергове «дякую» і якомога швидше йде у своє життя. А що буде завтра — коли він піде до школи, зустріне друзів, дівчаток, дівчат? Вже зараз вона є — вже п’ять років тому вона була — для нього ніхто. Її взагалі не було.

Домініка раптом взяла сковорідку і перевернула над відром для сміття. Недосмажена яєчня потекла жовтою рідиною по білому краю пластмасової посудини. Капали останні жовті краплі. Домініка струснула і поставила сковорідку на місце.

Вона захотіла так зробити. Всупереч тому, що робила до цього. Чому вона смажить — хто їй наказав?

— Хто?! — Домініка озирнулася навколо: ні звуку. Задеренчала тільки чашка на полиці.

Вона знову зрозуміла, наскільки вона одна, одна в цьому світі: і немає нікого, хто б роз’яснив їй, навіщо вона робить те, що вона робить. Сенс її життя був в Торвігу — але в Торвігу, який був нею. О, якби вона була дурна — настільки дурна, як дурні інші самки, самки-квочки: щоб не розуміти нічого, ні удару ногою під груди, ні злобного укусу в сосок, ні дедалі виразнішого небажання бути наодинці з нею, прагнення скоріше позбутися її. Вона заважала йому вже тоді, коли він бив її в живіт.


Впавши у відчай, одного разу вона сходила з Торвігом до психіатра. Він сказав їй:

— Не турбуйтеся: у хлопчика, з усього видно, є деякі відхилення від того, що ми вважаємо нормальним. Але знаєте що — хто з упевненістю скаже, нормально це чи ні, що хлопчаки не відчувають своєї індивідуальності поруч з матір’ю. Колись майбутніх чоловіків відлучали від матері відразу ж після народження — щоб вони виросли чоловіками. Вибачте мені, звичайно, але мужчина, який хоча би потай не зневажає жінку, — не мужчина. Презирство тут — лише засіб відносної незалежності від неї, не більше: зрозумійте. Це від природи.

Вона подивилася тоді на цього товстуна в окулярах, який сидів, відкинувшись на спинку стільця: що він говорить?

— Ви думаєте — я хочу вам зробити боляче, а я лише кажу відомі речі. І потім — всі матері рано чи пізно будуть переживати те, що ви, — він подумав. — Можливо, за винятком тих владних матерів, які можуть упокорити своє прагнення безроздільно володіти тим, що їм не належить навіть у малій мірі.

— Але я ж його народила! — Домініка тоді сказала ті слова, які сказала б на її місці будь-яка мати. І лікар тут же відповів:

— Ви народили! — лікар засміявся. — Дивіться, яка важлива подія!

— А що тоді важливо?

— Ніщо.

Лікар посміхався, коли вона відходила. Дивна людина.


Але вона сама додумала його думки: тепер, коли вона перевернула сковорідку.

— Не отримаєш ти їсти!

Вона крикнула йому це в обличчя, коли він, кинувши курточку в кут, сів за стіл в очікуванні їжі.

Він зиркнув на неї, очі в очі — спідлоба: чи не вперше вона побачила його погляд — погляд заклятого ворога, який став її долею, який душив її, в’язав, тому що — все: від нього не можна відмовитися, почати дихати на повні груди, забути про нього назавжди.

— Я хочу їсти.

Він сказав це спокійно,

1 ... 46 47 48 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"