Читати книгу - "Останній тамплієр"

калібру та дев'ятиміліметрова «Берса». Він перевірив їх, зарядив «Берсу» і запхав її за пояс, а «Кімбер» поклав у мішок, до набоїв. Потім прихопив дещо з одягу та свої улюблені робочі черевики — про всяк випадок.

Вилізши через вікно спальні, він зачинив його за собою, перекинув мішок через плече і простягнув руку, щоб узяти паперовий пакунок.

Але пакунок кудись зник.

На якусь мить Мітч закляк, а потім обережно витяг з-за поясу пістоль і подивився вниз, на алею. Там нікого не було. І не дивно — в таку погоду добрий хазяїн собаки з дому не вижене.

Але хто все ж таки вкрав пакет? Дітлахи? Скоріш за все. Якщо за ним хтось стежив, то не стануть же вони, поцупивши пакет, чекати на нього, щоб його про це сповістити! Мітч не мав настрою перевіряти різні гіпотези і вирішив вилізти на дах, а звідти — потрапити на дах іншого будинку і спуститися на землю за сотню метрів звідси. Він часто проробляв цей трюк раніше, але не в таку сиру погоду і не з такими мокрими дахами.

Тихо і повільно почав Мітч підніматися догори, доки не дістався даху. У той момент, коли він обережно дибав, огинаючи ковпак вентиляційної шахти, його нога зслизнула на шматку округлого порожнистого риштування, яких чимало залишили тут недбалі ремонтники. Мітч втратив рівновагу і гепнувся навзнак просто в калюжу. Важко зіп'явшись на ноги, він швидко пошкандибав до парапету по пояс заввишки і перекинув через нього ногу.

І раптом цієї миті хтось дуже боляче вдарив його ззаду по другій нозі під коліно, і та враз наче підломилася.

Мітч потягнувся за пістолетом, але нападник схопив його за руку і різко викрутив її — пістолет заторохтів униз похилим дахом. Намагаючись вивільнитися від чіпких пальців супротивника, Мітч щосили рвонувся в протилежний бік і відчув, що йому вдалося таки відірватися, але радість враз змінилася на страх, коли він, втративши рівновагу, перелетів через парапет.

Відчайдушно нишпорячи пальцями і намагаючись хоч за що-небудь вхопитися, Мітч примудрився таки зачепитися обома руками за виступ із необробленого каміння. І тут нападник вхопив його за зап'ястки, не даючи вислизнути і полетіти вниз назустріч неминучій смерті. Мітч підвів очі й побачив обличчя незнайомого чоловіка.

«Буду погоджуватися на все, що цей тип вимагатиме від мене», — промайнуло у нього в голові.

— Витягни мене, — важко прохрипів він. — Витягни!

Незнайомець повільно виконав його прохання, і Мітч навзнак розпростерся на кам'яному виступі, в той час як ноги його досі звисали над прірвою. Відчувши, як чоловік відпустив одну його руку, він повернув голову і побачив, що в руці у того щось блиснуло. На мить Мітчу здалося, що то лезо ножа, але потім він здогадався, що то було: то була голка шприца.

«Що ж це в біса коїться», — подумав Мітч і спробував викрутитися, але не встиг він і поворухнутися, як раптово відчув страшенний біль в напружених м'язах, що пронизав його плечі й голову.

Це незнайомець всадив голку просто йому в шию.

31

У приємній тиші свого номера Де Анґеліс розглядав зроблене з відеоплівки фото, що лежало перед ним, а пальці погладжували оздоблену золотом, діамантами та рубінами статуетку коня, що став дибки.

Сам він вважав цей антикварний витвір досить вульгарним, але нікому про це не патякав. Де Анґеліс знав, що це подарунок, зроблений святому отцю Російською православною церквою з нагоди папської аудієнції наприкінці дев'ятнадцятого століття. Він знав також, що ця річ є безцінною. Вульгарною, некрасивою, але безцінною.

Монсеньйор придивився до фотографії пильніше. Її дав йому Рейлі при їхній першій зустрічі, коли агент поцікавився призначенням і цінністю багатошестеренчастого шифратора. Це зображення і досі змушувало його серце бентежно калатати. Навіть цей неякісний зернистий відтиск знову і знову збуджував у ньому те відчуття мимовільного захвату, яке вперше з'явилося у нього тоді, коли у Федерал-плазі їм прокручували відеозапис нальоту на музей, зроблений камерами спостереження.

Середньовічні рицарі в блискучому обладунку грабують Мангеттенський музей у двадцять першому сторіччі!

«Яка відчайдушна сміливість! — подумав він. — Це ж треба — наважитися на таке!»

На фото було видно вершника. Де Анґеліс уже знав, що це був четвертий нападник — той, що прихопив шифрувальний пристрій. Монсеньйор став пильно вдивлятися в шолом рицаря, наче намагаючись проникнути через фарбу і папір у його думки. Зображення являло собою знімок на три чверті, зроблений зліва ззаду. Навколо вершника валялися на підлозі розбиті виставкові шафи. А у лівому верхньому куті фотографії з-за вцілілої шафи визирало жіноче обличчя.

«Ага, це якраз і є ота жінка-археолог, котра почула, як четвертий вершник сказав щось латиною», — подумав Де Анґеліс. Для цього їй треба було знаходитися поруч, тому, дивлячись на фото, він дійшов висновку, що це і є та сама жінка.

Монсеньйор зосередив увагу на її обличчі: воно було застигле від жаху, заклякле. Повний переляк.

«Без сумніву, це — вона».

Де Анґеліс поклав фото і статуетку на ліжко біля підвіски, а саму підвіску взяв у руки. Вона була зроблена з рубінів у срібній оправі; це був подарунок від Нізама Хайдарабадського, вартий викупу за життя правителя. Власне, саме таким викупом ця підвіска колись і була. Похмуро вертячи прикрасу в руках, Де Анґеліс усвідомлював, що його власне