Читати книгу - "Пульсари"

Ну, не без того, що коли й подругу покатаю. Хіба я свята? Чи, думаєте, як оце вас везу, то я вже холуйка безмозгла?! Чорта з два! У мене ще талончиків на тиждень вистачить. Бережу на той випадок, коли й справді треба буде кудись поспішати чи цінне щось везти. До кінця місяця ще далеко.

— Ну, ви ж і…  — тільки й спромігся Руслан Максимович.

— Пхі,  — засміялася Зоя, — уже й не таке чула, коли ворогів соціалізму на таксі катала. Набридло заробляти. Тепер нехай мій Яремака утримує сім’ю. Скоро взагалі кину роботу. Я давно вже розпрощалася б з нею, та є потреба крутитися біля медицини.

— А що таке?

— Та… — Зоя завагалася.

— Кажіть, я ж лікар.

— Та дітей нема, професоре. І коли вже своїй — а я таки своя в медицині, тільки й чую: Зойко, туди, Зойко, сюди — і коли вже своїй не допоможуть, то копійка ціна вашим ученим. Знахарок я вже пройшла. А чого це вас у міліцію? Та ще в державтоінспекцію? Чи ви й справді надумали без шофера їздити? Права одержуєте?

— А ви роботу боїтесь втратити?

— Та ні, просто жаль вас стало.

— Ну, спасибі. Почекайте п’ять хвилин під тим деревом.

Та не вклався Пильнюк і в дві години. Квитанцію в нього приймав сам Іола Рожко — це ж треба, щоб так пощастило. І записав професора в гурток сприяння державтоінспекції під назвою «Сигнал».

— Мене хворі чекають! Не можу, — пробував відкараскатися.

— Ви не можете, він не може, ніхто не може. Всі зайняті важливими справами. А тим часом люди гинуть на дорогах, — продекламував Іола професорові. Потім пішов у куток, де лежали купою якісь згортки, альбоми, порився, дістав один альбом, зовсім новенький. Хапливо почав гортати сторінки. — Ось.

На кольоровому знімку хірург побачив вулицю, яку надало йому переходити в лиху годину, перевернутого мотоцикла і хлопця, що головою встряв у залізне риштування. Безглузді смерті професор щоразу сприймав як докір чи то недосконалості, неспроможності своєї професії, чи недовершеності світу, за який, зрештою, і він відповідав. Хоч як намагався притлумити в собі це відчуття, воно не минало ні з віком, ні з досвідом.

— Ви не змогли чи не спромоглися зашити цього хлопця упродовж кількох годин, — моралізував тим часом Іола, — а якби стояли з пов’язкою дружинника, то один ваш посвист — секундне діло — міг застерегти порушника, і трагедії не сталося б. Профілактика в нашій роботі, може, важливіша, ніж у медицині. — Професорське звання співбесідника спонукало Іолу до узагальнень, до наукового стилю розмови, та конкретні проблеми брали гору і повертали його до звичної манери. — Звісно, я не зміг би вас залучити до гуртка, якби звернувся просто так, офіційно, — прислали б якогось молокососа, мов відкупного дали. Знацця, так, оскільки ви порушник, тепер ви добровільно погодитесь відвідувати курси. Прошу до зали, а після занять зайдіть, будь ласка, до мене — поговоримо.

— Я скаржитимусь, — з притиском мовив Руслан Максимович. Його обурювала така безцеремонність, ображали і суть, і форма сказаного — відчитують, немов хлопчиська. Але десь поза емоціями зблискували вогники згоди з цим хвацьким сержантом. Бо таки й справді «дали б відкупного», одержавши запрошення автоінспекції, як це вже давно заведено робити. Справді, ніколи Пильнюк не погодився б добровільно марнувати тут свій час. І справді, як на цю мить, в очах сержанта він порушник, над яким не гріх і позбиткуватися.

— Не скаржитиметесь, — запевнив Іола. — Бо курси наші — в години дозвілля. За всіма законами вашим вихованням має зайнятись інститут, а ми це беремо на себе. В нас тут ще один професор на курсах. Спершу кричав, знайомим генералом погрожував, а тепер нічого. Вітається. То я вас проситиму зайти після занять. Є серйозна розмова. Про вашу жертву.

Іола зумисне не договорив фразу, не уточнив тему майбутньої розмови. Міркував собі так: якщо хірург має гріх на душі, то неодмінно закричить: «Про яку це жертву? Ні в чиїй смерті я не винен! Нікого я не вбивав». Та порушник промовчав, бо заклопотано думав про крах сьогоднішнього графіка.

 — І часто мені доведеться сюди їздити?

— Щосереди два місяці. Початок о вісімнадцятій. Сьогодні вступне заняття. — «Ну й хитрий цей правопорушник! І вусом не повів, наче й не до нього мовлено…» — міркував Іола, поки Руслан Максимович ходив відпускати шофера.

У залі, куди зайшов новоспечений слухач курсів, десятків зо три чоловіків та невеличка, але яскрава групка жінок. «Видно, нехтує правилами переважно наш брат…» — подумав професор, оцінивши аудиторію.

Першим виступив «відомий», як його відрекомендував староста, психолог.

— Немає, немає людей, які б не порушували, — кинувся той з копита вскач. — Ми в нашому інституті провели цікаві дослідження: фотографували всіх, хто чеше навпростець через газони. І що ви думаєте? Одного разу навіть директора вищого окремого… не буду уточнювати, якого закладу, посеред трави зафіксували. Не як усі йшов, не протоптаною стежкою — він біг по свіжій зелені. Так що порушують усі. Нехай встануть ті, хто жодного разу не перетинав клумбу, навіть і коли «дуже треба було».

Лектор сів і почав чекати, поглядаючи на годинник і слухаючи, як у залі наростає гул чоловічих голосів.

— Ну от, немає,  — констатував оратор. — Це означає, що серед вас немає і брехунів. Тому скорочую лекцію. Поясню лише, чому людина порушує правила. Вона йде і думає, що вона найголовніша, а проблеми, що турбують її в цю мить, — найважливіші. Все ж інше — авто, пішоходи, дорожні знаки, світлофори — тло або доповнення. І здається в ту мить людині, що саме