Читати книгу - "Пульсари"

бачити зморшкуватих бабусь, на яких перетворилися ті дівчата, не поїде він прощатися. Час, що його подарує Пильнюк-батько, краще використати не на похорон, а на життя. Босоніж по росі пройтися. Подивитися телевізор. У Канів пароплавом податися. Із онукою вивчити пісеньку про те, як піонерові добре біля річки, де квітнуть прапори. «Говорити з ректором чи ні? А раптом у людині зміна якостей відбулася? Раптом відкриття? Ще маємо час. Можна й ректора умовити, й рецензента знайти. Ото б уже Тиша почав його обходжувати! Експериментально перевірити не встигнемо, і полетить Тихін Русланович на Середземне море, а батько його подарує мені рік життя… От, значить, яке я лайно. Судячи із заповіту, був ним і в сорок років… Чи все-таки поговорити з ректором? За кордоном теж розумні люди є. І от же хвалять Тихона… Не Петра Яремаку, не Ольгу Костюк і не Зіну. Зрідка я удостоююсь якоїсь згадки. А щоб такого розголосу… Ну, гаразд, знайдемо рецензента, умовимо ректора, а виявиться, що всі Тихонові відкриття — то чергова його фальсифікація. І пропало добре ім’я Олега Швидкого. Тільки надгробок з двома датами й залишиться. А взагалі, чого це я, хворий та безпомічний, маю втручатися в справи здорових людей? Тут ось консиліум, щоб дорізати по-науковому, грамотно. Отака вам карусель! Та ще й дихати нічим».

Швидкий узяв дзеркальце, хотів подивитися, чи поймається вже землистою сірістю його обличчя. Та замість свого зображення побачив у дзеркалі бульвар, лавочку із закоханими. Вони що ж, і додому не ходили? Так усю ніч і просиділи?

Рипнули двері. Швидкий сховав дзеркальце. Молода санітарка заторохтіла відром і шваброю, почала викидати з тумбочки пиріжки, печиво, ягоди — усе, з чим приходили відвідувачі. Перші дні дівчина ремствувала на те, що він не їсть і стільки пропадає добра. А тепер, бач, мовчить. Мабуть, знає, які в нього кепські справи, тому мовчки відправляє у відро те, що вчора було делікатесом.

НЕ ЯК УСІ

Від Швидкого хірург Пильнюк пішов у гардероб. Гардеробниця, як завжди, була а місці. Учора він доручив їй заплатити штраф, яким покарав його сержант Рожко, і просив віднести квитанцію, але так, щоб жодна душа…

— Ви знаєте, Руслане Максимовичу, там такий шикарний, такий важний міліціонер сидів. Так ви знаєте, що він просив вам передать? Він сказав, щоб ви самі занесли квитанцію. Для збільшення виховного ефекту. Ви не обижайтеся. Я старалася.

— Спасибі,  — пригнічений новою неприємністю, мовив Руслан Максимович. — Я знаю, що ви зробили все можливе.

Довелося самому їхати з квитанцією. Ї, як на гріх, на півдорозі машина зупинилася. Шофер Зоя незворушно пояснила, що на гору вже не можна, бо кінчається бензин. З гори — будь ласка. Але й з гори не більше двох кілометрів. Поїхали вниз, досягли бензоколонки. Довелося Пильнюку фінансувати на повний бак із свого гаманця п’ятірку — талони в Зої, виявляється, кінчилися ще минулого тижня.

— Треба, Зоєчко, медперсонал менше катати по комісійних, — сердито буркнув начальник.

— А що ж вони, ліки трамваєм возитимуть? — огризнулася Зоя.

— Чомусь Карпівну з повною торбою ви відмовилися транспортувати, а Дору Яківну з кількома ампулками окружною дорогою…

— Так у неї ж цінний препарат був. Коларин для Петрового начальника. От і боялася через центр.

Говорити з чарівною Зоєю більше не хотілося. Вона ніколи не погоджувалась, щоб хтось узяв гору над нею чи автомобілем. А коли вже шофера розпинали на хресті, то конав і автомобіль: не заводився, бо не було якихось там запчастин. Коли ж скаржилися в автобазу, то на другий день звідти взагалі нікого не присилали до лікарні, бо там проводили збори, на яких «проробляли» Зою. Так воно було чи ні, соромили її в колективі чи забирали на день права — невідомо. А тільки сваритися із нею не хотілося. І зараз би оце промовчав, якби не довелося розкошелювагися. Краще вже на таксі їздити. Там хоч вилаятись можна, коли на гору не везуть.

— О! Районна нарада! — показала жінка на табун легкових автомобілів, що згуртувався на брівці в тіні каштанів. Майже в кожному були відкриті передні дверці, і звідти звисали чоловічі ноги в черевиках або тільки в шкарпетках, щоб вітерцем полоскотало п’яти. — Нарада, кажу. Районні начальники три години підряд засідатимуть, а хлопці спатимуть. Не те, що у вас. Тільки й чуєш, Зою, туди, Зою, сюди. Втечу я від вас. Попрошусь на оцю солідну роботу, — кивнула в бік автомобілів.

— Якби директором комбінату був я, то знаєте, що зробив би?

— Ну? — без особливого зацікавлення запитала.

— Я водіїв на механіків перевчив би, а всіх начальників змусив би самих їздити.

— А ви за руль сіли б?

— Атож.

— Ну і… ну і неправильно. Аварій через вас побільшало б…

— Ви вважаєте, що той, хто апендицити ріже або головує на зборах, не може бути уважним на дорозі?

— Може. Та нема охочих. Втечу від вас. Возитиму якого-небудь пережитка капіталізму.

— А чому не імперіалізму?

— Во сучасний банкір сам рулює. Економить. Окрім хіба що вже дуже багатих. А в нас, як тільки ледь-ледь вибився у кербуди чи там у завгари, — так і шофер персональний у нього, як значок ГПО. Тещу возить, картоплю чи огірки малосольні… А взагалі, то я тільки так кажу, що піду од вас. Нікуди я не збираюся. Хоч і важко, зате знаю, що потрібне діло роблю. Буває, кров везу, сигналю так, що й стовпи пригинаються. А я поспішаю, бо без мене людина може загинути.