Читати книгу - "Вересові меди"

нам, пане полісмене, вони ніц поганого не зробили.

– Знаю, що акторки!

Поліцейський підійшов до ліжка, на якому лежала Дана. Одним ривком зірвав ковдру.

– Ану покажи писок! Голову, кажу, підніми!

Вийняв з кишені фото. Подивився, порівняв обличчя на ліжку і на світлині. Задоволено хмикнув.

– Одягайся!

– Але ж це не та дівчина, яку ви шукаєте! Це Богдана Ясницька! – закричала Устина.

– Цо то панєнка так нервується? В постерунку розберуться – та ци не та, – байдуже кинув поліцейський. – Моя справа доставити.

– Але ж ви повинні доставити якусь Олександру! – у Дани зрадливо затремтіли губи.

– Збирайся, кажу! Хутко! Хутко! Хутко! – повторив поліцейський, спокійно, але так, що про якесь заперечення не могло бути й мови.

Дана одяглася. Підійшла до дверей.

– З речами, – сказав поліцейський, голосно позіхаючи. – Кошуля[69], майтки[70], тенди-сенди.

– Навіщо? – сполошилася Устинка. – Навіщо їй речі? Ви ж її сьогодні відпустите. Правда ж, пане полісмене, відпустите? Це ж якась помилка.

– Бардзо нєрвна панєнко! – нарешті розсердився поліцейський. – Там розберуться, коли її відпускати і чи взагалі відпускати. А вам я порадив би стулити свій симпатичний писочок і мовчати, поки вас нічого не питають. Бо можуть і вас запитати.

Біля дверей будинку стояла бричка. Поліцейський почекав, поки його нічна полонянка сяде, тоді тяжко вмостився сам і смикнув за віжки. Сірий кінь знехотя рушив з місця і поцокотів від Красного до площі Братський Міст, звідти завернув праворуч, до старої частини міста, за костелом святих Петра і Павла взяв ще раз праворуч. Зупинився біля похмурої будівлі тюрми, що розмістилася в колишньому монастирі бригідок.

– Прошу панєнку до поліцейського постерунку! Будьте, як вдома! – пожартував Данин провожатий.

Їй знову здалося, що в руках у нього сяйнули вила.

7

У тісній темній келії колишнього монастиря бригідок – шестеро жінок. Нар також шість – по три під кожною стіною, розміщені у три яруси, від кам’яної підлоги до такої ж кам’янистої стелі. Дана тут сьома. Отже, для неї навіть нар немає. Вочевидь, котрусь із ув’язнених вранці відпустять або ж Дану планують перевести в інше місце. А поки що вона сидить на кутику вузького дерев’яного лежака і з острахом поглядає на жінку, згорнуту на ньому калачиком.

Жінка лежить обличчям до сірого муру, з підібганими аж до підборіддя ногами, така худа, що можна порахувати ребра, випнуті на зігнутій спині. Дана відсувається на самий краєчок, боїться торкнутися до цього скоцюрбленого тіла: хтозна, чого можна чекати від сплячої арештантки, якщо та прокинеться, і взагалі, на що здатні такі люди. Вона ще ніколи не спілкувалася зі злочинцями. Та не сидіти ж їй на кам’яній долівці, від якої навіть у літню спеку тягне затхлою сирістю і пронизливим холодом.

Але жінка не спала. Як тільки двері келії-камери зачинилися за конвоїром, повернулася до Дани. Обличяч зовсім юне, шия тонка, як у підлітка, очі на півобличчя – великі, світлі і сумні, як дві осінні хмаринки.

– Чого це вони тебе посеред ночі? Не могли дочекатися ранку? Чи ти, може, така страшна й небезпечна, що поліція забоялася, аби ти не втекла? Що ти їм зробила?

Дана промовчала. А що мала казати? Що ніяка вона не злочинниця? Що навіть не знає, за що її арештували? А хто в це повірить? Тут же, мабуть, всі сидять за щось.

– Та не така вже ти й страшна. Приляж біля мене. Ми з тобою такі товстулі, що і вдвох на одних нарах помістимося. Скоро ранок, подрімай трохи. Мене звати Люба, – дівчина сяйнула на Дану своїми сірими на півобличчя. Випросталася, відсунулася до стіни. – Гаразд, спи, поговоримо завтра.

Дана прилягла. Їй було холодно і страшно. Але рівне дихання дівчини за спиною потроху зігріло і заспокоїло. Прокинулася від гуркоту дверей.

– Радич, на вихід.

Кличуть якусь Радич. Отже, вона може й не вставати.

– Радич! Пся крев! На вихід!

– Це, мабуть, тебе, – Люба легенько поторсала її за плече. – Бо серед нас немає нікого з таким прізвищем.

Тільки тепер Дана згадала, що так поліцейський називав уночі її. Авжеж, Олеся, Олександра Радич…

– Краще його не злити. Вставай хутчіше! – Люба вже щосили штурхнула Дану у спину. – Іди!

Конвоїр провів її довгим вузьким коридором і наказав зупинитися перед масивними дверима. Кімната за ними не набагато більша за камеру. Але в тій келії їх семеро, а тут за прямокутним дерев’яним столом тільки один чоловік. Він у цивільному, ще не старий, хоча вже розпрощався з молодістю і встиг частково облисіти. Оголення його непропорційно довгої голови набрало дивної форми: дві залисини «з’їли» волосся аж до середини черепа, а поміж ними – вузький сивуватий чуб, що звисає аж до середини лоба, точно між бровами. Чоловік показав рукою на стілець.

– Проше!

Дана присіла на краєчок. Чоловік впродовж кількох хвилин уважно розглядав її. Тоді взяв ручку, підсунув до себе записник і теку з паперами.

– Ім’я?

– Богдана… Богдана Ясницька.

Чоловік