Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

з Криму секретарка «Жовтня» сказала мені, що Братунь поїхав на місяць у той самий «Коктебель», а я буду виконувати його обов’язки. Не встиг я ще прийняти справи, як мене викликав сам перший секретар обкому партії В. Куцевол.

Ішов з тривогою (о, більшовицька система вміла тримати людей у постійній непевності, тому народ і був слухняний), продумував, що й де сказав, з ким зустрічався, – й готував відповіді: а може, знята цензурою повість потрапила за кордон, а може, стукачі вислідили, що я брав у Горинів нелегальні рукописи, а може, хтось із сусідів доніс, що моя сім’я потихеньку святкує Різдво і Великдень, а може, а може… Та який я був здивований і спантеличений, коли увійшов до кабінету першого секретаря обкому партії: з глибини просторої кімнати йшли до мене усміхнені, з простягнутими для вітання руками Куцевол і Маланчук. Вони трясли мені руку, питали про здоров’я, про творчі плани, сім’ю і квартирні умови, а вже потім Маланчук, холодно зиркнувши на мене спідлоба, коротко запропонував:

«Ми тут порадилися і прийшли до такої думки: рекомендувати вас на посаду головного редактора журналу „Жовтень“».

«Редактором „Жовтня“? – перепитав я. – А що – Братуня зняли?»

«Знімуть як неспроможного забезпечувати ідейно-художній рівень журналу… Він поки що відпочиває – хай набирається здоров’я. А вернеться – і стане перед фактом. Головне, щоб ви погодилися».

Мені до обличчя вдарила кров: за кого вони мене мають, невже я дав їм підстави вважати мене підляком? Я підвівся і мовив зшерхлими губами:

«Ми зможемо вернутися до цієї розмови лише тоді, коли повернеться до Львова Братунь».

«Подумайте добре, – застеріг Куцевол. – Такий шанс зробити кар’єру дається раз у житті».

«В мене інше трактування цієї категорії: я хочу зробити кар’єру літературну».

«Якщо це вам удасться», – кинув погрозливо Маланчук. Аудієнція була закінчена. Та коли я сидів у кабінеті секретаря, за його стінами чинилась чергова супроти мене провокація: поки я повернувся в редакцію, весь інтелектуальний Львів уже знав, що Іваничук підло схрунив, витіснив Братуня за його відсутності й сам став редактором. Мої прихильники і навіть друзі вже вставляли образ Братуня у рамки мученика, мені ж проголошували анафему.

«Ну, чорти б їх побрали!» – вигукнув я, зайшовши в редакційну кімнату, де сиділи, пильно щось редагуючи й не дивлячись на мене, Ільницький і Кудлик. Я здивовано глянув на них і вимовив невпевнено: «Ви нічого не знаєте?»

Кудлик зняв окуляри, і я побачив страдницький вираз на його обличчі. Що ж трапилося? Роман кивнув рукою на мій стіл: «Там для тебе є записка…» – вимовив глухо.

Я взяв той клаптик паперу, розгорнув і прочитав:

«Скільки в тебе душ, Романе? Одна, дві чи більше? І яка з них правдива? Я зневажаю тебе. Богдан Горинь».

Як довго тягнулася моя німота – не знаю. Та коли шок минув, я прокричав:

«То неправда, що часи дуелей минули! Я викликаю Богдана Гориня на дуель!»

І вийшов з кімнати.

Богдана в Картинній галереї, де він працював, не застав. Нічого, знайду його завтра…

Та на другий день прокотилася Львовом звістка, що всіх приголомшила, навіть тих, які були цій звістці раді: у Львові відбулися арешти молодої інтелігенції. Михайла Гориня зняли з поїзда в Сихові, коли він вертався з Криму, Богдана Гориня заарештували вранці біля парадного входу в Картинну галерею. Вночі були взяті Михайло Косів, Теодозій Старак, Іван Гель, Мирослава Зваричевська, Ганна Садовська, Михайло Осадчий і Михайло Масютко.

Сталося це 25 серпня 1965 року. Українське суспільство почало розходитися по дві сторони барикад.

…Ростислав Братунь попрацював у редакції недовго.

Після арештів приїхав з Києва секретар СПУ Юрій Збанацький проводити у Львові утихомирюючм збори. В набитому залі нашої Спілки, у присутності Маланчука, Збанацький запевняв письменників, що тридцять сьомий рік ніколи не повториться, що арешти відбулися на правовій основі: громадяни, позбавлені тимчасово волі, грубо порушували політичну етику, закликали до повалення існуючого ладу і покарання мусять відбути.

Роман Кудлик сидів, як завжди, біля мене, обличчя в нього мовби закам’яніло, він весь час поривався встати, вагався в чомусь, мучився. Я не знав, що хоче зробити мій мовчун, і тривожився за нього. Врешті він переступив мої коліна і, не питаючи в президії дозволу, вийшов за трибуну і свій короткий нервовий виступ закінчив словами:

«Де зараз мій друг Богдан Горинь?!»

Був це грім з ясного неба. Маланчук зблід і мовчки сидів, не знаючи, як повестися в такій непередбаченій ситуації, зал загомонів, атмосфера стала вибухонебезпечною, Збанацький махав руками, намагаючись заспокоїти письменників…

Почалося обговорення поведінки Романа Кудлика. Незважаючи на те, що більшість письменників намагалася захистити молодого поета, Ростислав Братунь того ж дня звільнив його з роботи.

Відтоді в Романа Кудлика почалися довголітні митарства – де він тільки не працював! – і аж за п’ятнадцять років вернувся знову до «Жовтня». Сьогодні він займає посаду заступника головного редактора журналу «Дзвін».

У час цілковитого приголомшення арештами й тривожними очікуваннями нових – кожен-бо знав, що кагебістський репресивний маховик розкручується надовго й перемелює свої жертви доти, доки сам не зав’язне у кривавому місиві, – хтось десь