Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

на партійних верхах вирішив відновити в «Жовтні» посаду заступника головного редактора.

Ростислав Братунь зумів зібрати професійний редакційний колектив з молодих письменників: критикою відав Микола Ільницький, публіцистикою – Тарас Мигаль, поезією – Роман Лубківський, який прийшов на місце Романа Кудлика, прозою – я.

Приціл партія мала точний: Петра Інгульського Братунь з редакції вижив, і той пішов працювати директором видавництва «Каменяр» – тож потрібен був у редакційному апараті солідний троянський кінь.

Редколегія одностайно запропонувала в заступники мене, бо й кого – всі ще тоді були надто молоді, і якби редактор погодився, обком нічого не зміг би вдіяти, проте Братунь, мабуть, побоявся мене, пам’ятаючи про обкомівський демарш у час його відсутності. Він довго думав і мовчав, а парткерівництво не дрімало і врешті добилося свого. Хтось із прилітературних осіб, заангажованих органами безпеки, можливо, й на каві, нарадив Братуневі взяти заступником відставного полковника Миколу Романченка, який усе життя пописував графоманські комуністично-патріотичні віршики, за що був прийнятий до Спілки письменників з благословення Петра Козланюка, працював позаштатним, проте сумлінним інформатором обкому партії у Спілці, чого зовсім не соромився і навіть хвалився своїм партійним дорученням, – мовляв, матимеш добрий громовідвід, редакцію перестануть цькувати, Романченко захистить… І ось одного дня ми всі примліли, побачивши за столом заступника редактора войовничого солдафона.

Тоді ж стався у Львові вибух, детонація якого дійшла вмить до Москви, – знову запрацювали у місті всілякого роду комісії, за Львовом був назавжди закріплений «почесний» статус особливого міста з усіма наслідками, які з цього статусу випливали.

16 квітня 1966 року в приміщенні обласної прокуратури розпочався суд над заарештованими дисидентами.

Напередодні я повернувся зі своєї місячної мандрівки до Туреччини, Марокко і Сенегал: квапився закінчити роботу над «Мальвами», відчуваючи, як швидко холодніє на світі після хрущовської відлиги, як цензори, трохи присмирені за Хрущова, випускають з подушечок пазурі, – і я таки встиг, встиг видати твір, чого вже не вдалося мені зробити із «Журавлиним криком» – романом про Петра Калнишевського.

Йдучи до праці, я побачив біля обласної прокуратури перших в радянській історії пікетувальників. Була це переважно молодь: пікетувальники вигукували «слава» і «ганьба»; наряд міліції тісним ланцюгом оточив чорну машину-буду, утворивши на початку Пекарської вузький прохід від машини до брами прокуратури, і я встиг побачити, як підштовхувані в спини просто влітають у браму в’язні, і серед них – пострижений і через те ще нижчий ростом, змарнілий, але бадьоро усміхнений Богдан Горинь, якого я не встиг викликати на дуель. На один лише мент наші очі зустрілися, я подався вперед, міліціонер штовхнув мене в груди, я щось вигукнув – ні, не «слава», цих ейфоричних вигуків я не люблю й донині; Богдан потряс кулаком, мовляв, тримайся! – і зник у проймі темних дверей.

Натовп шаленів, спалахували бліци – нас фотографували агенти КГБ в цивільному, якусь мить я стояв поруч з Іриною Калинець – розлюченою, мов тигриця; вона розривала руками міліцейський ланцюг і кричала: «Дайте мені бути з ними!»; тоді я вперше зрозумів, що більшовицький кулак слабне і треба бити по пальцях, що й розпочав уже робити народ, – і врешті-решт розірве ланцюг…

Вирішив тоді: назад ані кроку!

(Через три роки вернеться з тюрми Богдан, покличе мене телефоном на побачення біля пошти, обніме, тим самим попросивши вибачення, і скаже: «Романе, назад ані кроку!»)

Над’їхала пожежна машина, вдарила з брандспойтів, натовп розтанув. Весь мокрий, я зайшов до редакції і там застав Івана Драча, Еммануїла Миська, Якова Стецюка, Миколу Ільницького, Романа Лубківського. Радили раду. Заявляти протест проти арештів наша громада не зважилася – вирішили подати в суд колективну заяву про взяття Богдана Гориня, як наймолодшого серед заарештованих, на поруки львівської інтелігенції. А під дверима суміжної кімнати, в кабінеті заступника, припавши вухом до замкової щілини, підслуховував, не дихаючи, Микола Романченко. Прибиральниця на мигах нам про це сказала, ми вийшли з редакції й подалися до Ірини Вільде.

«Робимо велику справу, хлопці!» – сказала «нанашка» й, нітрохи не вагаючись, поставила свій підпис під заявою.

Всі попідписувалися, і ми удвох з Яковом Стецюком віднесли заяву в суд. Викликали суддю. Пам’ятаю, як довго й нерозуміюче він на нас дивився, похитував заперечливо головою, не сміючи брати заяву, давав очима знак, щоб ми чимшвидше йшли звідси геть. Та я таки всунув йому папір до рук!

За кілька днів почався партійний суд над нами. Відкриті партійні збори у Спілці проводив Микола Романченко, доповідав секретар обкому Валентин Маланчук. Він приніс папку судових документів, читав їх, коментував, доводячи нам, які тяжкі злочини супроти радянської влади вчинили підсудні, потім вергав громи на нас, неслухняних, – «З ким ви, з ким ви, працівники культури?!» – й нарешті партійні збори вліпили усім, хто підписав листа, по суворій догані з попередженням, тобто з погрозою виключення з партії. Аж тоді я зрозумів, у яку псарню всунув колись свою немудру голову, пройнявшись ідеєю валенродизму. Що означало виключення з партії, ми знали ще із сталінських часів: «политический расстрел», а нині – звільнення з роботи, вовчий паспорт і заборона друкуватися.

А потім – нескінченні парткомісії: принизливі, грубі, нахабні. Аналізували причину догани на парткомісії, затверджували догану на партійному бюро райкому. Через рік знімали догани – і знову та ж покаральна процедура.

Не знаю, що нині роблять члени тодішніх парткомісій. Більшість із них були персональними пенсіонерами і військовими відставниками, то, може, досі й переставилися. Але ж були там і молоді. Що вони зараз діють: будують самостійну Україну, працюють в Радах, представниками Президента, в СНБУ? Я завжди дотримувався думки, що нікому не треба нагадувати старих гріхів – не можна розкривати кагебістських архівів і дізнаватися, хто працював