Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

течку, а в лівій — міністерського капелюха. Імператор ще уважніше і пильніше, ніж раніше до інших, придивився до свого наймерзеннішого ворога. Здавалося, ніби він до кінця своїх днів хоче точно закарбувати в пам’яті постать цього чоловіка і всі його риси; ніби він звелів йому прийти тільки задля цієї мети. Імператор, здавалося, присвятив себе цьому завданню з насолодою митця, який знайшов довершений об’єкт у вигляді свого наймерзеннішого міністра. Він ще боїться мене, думав імператор. Я ще можу завадити йому, передусім завадити, а потім, можливо, знищити. В своїй зеленій течці він несе мені смертний вирок, але тільки я можу підписати його, і він боїться, що я ще не захочу. Він не знає мене, та і як він мав знати! Як мало знає диявол свого господаря! Я змушу його ще трохи почекати! Що за довершений екземпляр! Яка узгодженість між обличчям, руками, поведінкою і душею! Я дозволив йому жити та існувати, як Господь дає жити та існувати дияволу. Але тепер, коли я вже не Бог, він живе з власної ласки, а вже завтра з ласки англійців, австрійців, пруссаків і короля.

— Дивіться на мене! — звелів імператор.

Фуше підняв голову. Хотів щось сказати, але, зустрівшись із поглядом імператора, не міг і вуст розтулити. Перед цим поглядом він часто лише тремтів. А тепер уперше цей погляд ще й паралізував його. У Фуше раптом пересохли і вкрилися осугою вуста, й жодне слово не могло проскочити крізь них, він мимоволі зволожив їх вузеньким і блідим кінчиком язика. Що за дивина, думав імператор. Геть усі його рухи повторюють рухи змії.

Яка ж вона правдива, ця банальна символіка!

— Напишіть отим месьє, які чекають отам, одне слово, що невдовзі я підпишу. Вони можуть бути вдоволені!

Фуше підступив до столу імператора. Поклавши капелюха на стілець, але й далі тримаючи течку, обережними пальцями взяв зі столу чистий аркуш паперу, поклав на течку і писав отак, стоячи. Імператор уже не дивився на нього. Обернувся до брата й наказав:

— Пишіть! — І почав диктувати: — «Я постаю як жертва ненависті, яку вороги Франції живлять проти мене. Якщо їхні пояснення слушні і вони переслідують тільки мою особу... Єднайтеся всі задля загального добра, задля змоги лишитися незалежною країною!..»

Ось до чого він докотився. Навколо нього стояли давні друзі і слуги. Крізь відчинене вікно в кімнату потужними, дурманними, п’янкими хвилями заходило сліпуче літнє тепло. Ніщо не ворушилося. Люди і речі заціпеніли, навіть легенькі завіси з жовтуватого мусліну на вікнах повисли нерухомими, немов скам’янілими складками. Можна було б подумати, ніби й зовнішній світ заціпенів, Париж уже й не дихав під тягарем спеки, чиє золото було важчим за свинець, і вся Франція мріла в променистому сяєві, мріла й чекала; села й міста ще спали, тим часом як із півночі вже підходили вороги; трава на луках росла й чекала, що її затопчуть, а колоски на полі вже знали, що виросли даремно, цього року вже не змелють зерна і не спечуть хліба, і можна було відчути нерухомі, мертві млини, розпорошені в усій країні. Дихало тільки мертве каміння на вулицях та у завулках, але його віддих був тільки мертвою теплотою...

Раптом із вулиці крізь вікно долинув пронизливий жіночий крик: «Хай живе імператор!» Цей крик пролунав серед гнітючої тиші літа так, немов спалахнула яскрава іскра на сухому німому труті. В кімнаті імператора стало чути, як дихають люди. Їхні очі широко розплющились, звеселіли і дивились на імператора. Кожен легенько ворухнувся, немов перевіряючи, чи його заціпенілість справді вже минула, інші повторювали цей рух. Пронизливий крик жінки ще не відлунав, як йому вже вторував глухий грім тисяч чоловічих горлянок на вулиці: «Хай живе імператор!» Хтось один у кімнаті розтулив вуста, наче й собі, хотів приєднатись до крику, та імператор помітив і очима наказав мовчати так грізно, що вуста приятеля якусь мить були розтулені і всі, здається, майже навіч побачили, як його вшанування завмерло між язиком і зубами. На вулиці ще раз, і втретє, і вдесяте гриміло: «Хай живе імператор!» Імператор уже не диктував. Він не обертався. Сидів плечима до вікна, крізь яке долинав цей крик, здавалося, ніби він, обурившись, навмисне обернувся плечима до нього. Насправді ті вигуки засмутили його і водночас наповнили гордістю. Він ще думав про останнє, щойно продиктоване речення: «Єднайтеся всі задля загального добра, задля змоги лишитися незалежною країною!..» Це речення він обдумував ще вчора і позавчора, воно вже давно жило в його серці. Що ж, оскільки він висловив і оживив це речення, йому здавалося, ніби та жінка з народу почула його, а разом із нею й весь народ. Авжеж, то його народ, то французи! Отож він завжди казав їм слушні слова, і то слушної миті, а якби сам не вимовив їх, вони б здогадалися і знали, як, скажімо, тепер. Імператор знав усіх тих людей надворі, люд із передмість, унтер-офіцерів і офіцерів, жінок у червоних хустках, чимало яких були прикрашені фіалками, всіх дітей Вітчизни, — і солодкий барабанний дріб «Марсельєзи» дріботів поміж гучних ударів у литаври. Раптом у кімнаті імператора поширився давній любий знайомий запах, немов крізь вікно зайшов дорогий гість: запах солдатів, запах народу, пороху, паркого супу на біваках, тріскотливого запаленого хмизу, а також запах теплої людської крові; так, навіть він, запах теплої людської крові.

Імператор відчув, як у ньому наростає ще не знана гордість, цілком інша гордість, ніж та, яку він відчував увечері після переможних битв, після зустрічі з зарозумілим і розбитим ворогом, що благає про мир. То була нова гордість, далека і дуже шляхетна сестра тієї гордості, яку він знав так добре. Тієї миті, коли він сам себе знищував і принижував, його підніс і підтримав сам народ Франції. Корону, яку він сам вдягнув собі на голову, він тепер скинув, але народ дав йому нову корону, невидну, але справжню, корону, за якою він завжди тужив і ніколи не знав, як дотягтися до неї. Поки імператор панував над французьким народом, він видавався йому непевним і мінливим. Зате тепер, коли імператор розбив свій скіпетр, він справді став