Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

— У таку погоду завжди так буває, — заспокоювала я її.

Мабуть, усі ми тоді несвідомо брали участь у якійсь космічній війні. Може, змагалися між собою планетарні впливи? Так, щось такого мало бути. Люди влаштовували одні одним пастки, стріляли зблизька одне в одного — в папу, в Рейґана, в Леннона. Усе виглядало так, ніби за мить мало змінитися у щось зовсім інше, ще не пізнане. Реальність вібрувала. Ілюзія та її втрата навзаєм поступалися місцем одна одній. Фуркотіли під сонячним вітром заслони майї.

— Я бачу світ уві сні, — говорила пані Анна, скупо миючи під краном наші чашки після чаю, старанно витираючи ложечки рушничком. — Бачу його уві сні, але маю клопоти зі сном. Ти не можеш допомогти мені, — додавала. — Ніхто не може. Ти просто приходиш сюди, і ми розмовляємо. Це вже кінець.

Я не вірила їй, але не хотіла спускати її на землю. Чому ми всі маємо стояти на землі, казала я собі. Немає нічого поганого в тому, аби вважати, що ти допомагаєш світові існувати, що тримаєш його на своїх плечах, як Атлас. Що несеш йому спасіння, що за нього вмираєш. У певному смислі, це правда. Якщо дивитися з певної точки зору — це велика правда.

Онтологія пані Анни була така: вона вірила, що її сон рятує світ. Що під час її сну світ — уже дещо зіпсований, понівечений, зношений — регенерується. Що вона, коли спить, рятує світ од смерти. Ніхто про це, звичайно, не знає — люди ж такі тоскно двовимірні («як листок паперу», казала вона), і тільки вона, я і її лікар знали правду. Навіть донька пані Анни, відоме з телевізора обличчя, не здогадувалася про це. Вона лиш відвозила її до лікарні, коли пригніченість і безсоння ввергали пані Анну в багатомісячні депресії.

— Чому ви? — запитала я її при першій зустрічі, а вона сказала мені розрізати заповнені кросворди на квадрати з літерами. Робила з них величезні мозаїки. І лиш якийсь час згодом підняла тільки таємничо палець і жестом Івана Хрестителя показала на небо.

Але як же їй рятувати цей світ, якщо в неї безсоння? Вона поглядом показувала мені людей, які купчилися в чергах, страйкові транспаранти на університеті — усе це діялося через безсоння пані Анни Топель, учительки польської мови на пенсії, одвічної жительки Нового Світу.

Вона казала, коли ми пили отой поганий чай Мадрас із її гарних визолочених чашечок, — що світ потребує близько восьми годин її сну. Це небагато. Але, казала, спить вона годину, дві, та й то неспокійно, вже під сам ранок. Крізь отой слабкий сон чує, як світ тріщить у своїй основі. Щоправда, лікар виписав їй таблетки на сон і на кращий настрій, але вона не може їх уживати. Не можна маніпулювати законами реальности за допомогою примітивної фармакології. Я з нею погодилась. Роздала карти для вісту — найнуднішої гри у карти. Прописувати їй нудьгу, лити на неї цівочками спокій, розтягувати слова, ніколи не доходити до суті, розпалювати тишу, розводити чай водою, наче це гомеопатичні ліки, мугикати під носом колискові. Оце були мої чари.

Колись я бачила, як вона заснула. Спала у кріслі, схиливши набік голову, зі спокійним гарним обличчям. Я мимовільно підійшла до вікна — мені треба було упевнитися. З-за низьких, швидких осінніх хмар виглянуло сонце і розтеклося дахами будинків.

Я приїхала до нього трамваєм у суботу пополудні лише для того, аби швидко перевірити, чи все гаразд. Страйк перетворився в ротаційний, завтра мав відбутися великий мітинг в університеті, а ще сьогодні — якісь вечірні збори.

Че Ґевара довго не хотів відчиняти мені дверей. Я чула його подих за дверима, обклеєними газетою, шурхіт вій біля отвору вічка.

— Гасло? — сказав він.

Я повільно вимовила перше слово, яке спало мені на думку, вже не пам’ятаю, що це могло бути — небо, листок, манірка, і тоді, після хвилини вагання, клацнув замок, і двері відчинилися.

Виглядав він погано. Позбавлений своїх дивацьких атрибутів, отих гранат за поясом, шолома і військових відзнак, у самому лиш сірому спортивному костюмі з анілану він виглядав, як голий. Тремтів усім тілом — вимучений, маленький старушок — зараз відкрилася про нього уся правда. Він зовсім не був дитиною чи навіть розпещеним юнаком. Був худим, постарілим дочасно старушком без дитинства і без дорослости. Одразу з немовляти перетворився в старця. Тепер мусив надолужувати отой втрачений час. Човгаючи надто великими капцями, він повів мене вглиб засипаної газетами квартири. Вікна були завішені старими рушниками, а окрім того, ще й на карнизах висіли рушники. Він цокотів зубами чи то від страху, чи від холоду. Пара виходила з наших уст, як димок у коміксах.

Він сказав, що за ним стежать від ранку. Сказав, що спочатку з вулиці, але тепер вилізли на дерево і заглядають через біноклі й телескопи просто у вікна. Тому він їх заслонив. Я вже хотіла запитати — хто, хто за ним стежить, хто зазіхає на твоє життя, бідний безумцю, але не запитала. Прикусила язика. Кожне з’ясування докладалося би до цієї шаленої візії; кожне слово, кожна спроба визначити переслідувача робили би цей образ сильнішим. Тому я промовчала; заходилася готувати суп із пакета. Він дивився на мене з надією, що я щось скажу, трусився ще більше. Я увімкнула електричне сонечко.

— Може, хочеш до лікарні? — запитала його, коли ми пили гарячий суп із горняток.

Він відповів, що вже надто пізно.

— Я зателефоную по допомогу, — сказала я.

Він припав до дверей і підпер їх.

— Мови немає. Ти не можеш звідси вийти. Ти потрапила в пастку. Зараз почнуть ломитися в двері.