Читати книгу - "Перший спалах"

Вечоріло... Останні сонячні промені лоскотали золотими пальцями розімлілі верхівки струнконогих ялин. Незабаром дерева розступились — і до п’янкого шлейфу смолянистих ароматів додався новий — холодний і свіжий. Звірина стежка вивела її на скелястий берег прадавнього водяного плеса. Холодні клуби туману над сонною гладінню окропили тіло, залізли в душу. Молочний місяць зацікавлено зиркнув примруженим оком на обдерту подорожню із лірою за плечима. Але їй було вже не до них... В її серці поволі закипала радість, а язик тихо промовляв всі можливі слові вдячності, адресовані лісовим звірам.

Вона була вдома...

Від Ліриних спогадів ставало добре. Аж поки її випадково не закинуло в стару, недобру бабу, що жила по сусідству і ненавиділа все і всіх, особливо Оліного п’яничку-батька, поки той був живим — за те, що колись проїхався верхи на її смердючому цапові.

Червоне небо плаче холодними вогнями, сонце зашилось за огрядну хмару, напівсонні ластівки висять над стріхами, мов чорні поторочі; верещать дітлахи, вовтузячись у озері, лінива курка копошиться у вуличному поросі, і якийсь мужик на всю околицю лає жінку за пересолений борщ — «а шоб ти скисла до завтра, шоб тебе над землев підняло та й гепнуло!., а шоб тебе!., а шоб..ж, горлопанять дзвони на все село — певно, знову хто-небудь врізав дуба; стара, похмура баба сидить на призьбі і мружиться запаленим оком на червоний сонячний кругу що досі вовтузиться із клятою хмарою, як кішка з мишкою: і їсти не хочеться, і відпускати жаль; а там дурні діти, знову корови не вберегли ті пішли городами; ти, красулько, куда валиш, хіба не видиш, то не твоя брама? — ади, шо за сціпла звірина, пішла відси, кому кажу, бо зара’ як вперу ті буком по печінках, то кров’ю обіллєшси; баба стоїть на воротях і клене, клене, клене; ага, то он де тебе носит, вражеський сину! — чорнявий хлопчисько, по вуха замурзаний малиновим соком, жене як дурний вулицєми верхи на цапові; а корови за тебе, дурню, шо, бузьки пасти будут? — а най тебе та най тебе! — баба клене та й клене, цаписько біжить, баба клене, цаписько біжить; перелякана курка скаче в кущі і звідти розгнівано кудкудахкає, роззявивши бруднющий дзьоб; десь валують собаки; баба плюється сердито і підтюпцем шкутильгає у двір... паршивий хлопчисько, нічо’, ти ше поплатишси за то, шо зробив; велика риба їстиме тебе, аж поки не кінчитьси цей світ; і внуків твоїх їстиме, і приходитиме під вікна страшною білою дівкою — щоб стати жоною тобі; і буде так).

Вона виривається з баби, з чужого (рідного?) села і свідомості, витікає в небо, вискакує між зірки. Вона — не вона, а слово, слова, море, океан, мільйони, мільярди слів! Словесний буревій налітає, мов лавина, поглинає й закручує, мов страх смерті у водоверті, і ось вона, ось вона, ось вона...

Вилітає десь поза межі усіх світів...

Ти знаєш, як це — усвідомлювати, що перебуваєш поза всіма світами?.. Це місце нагадувало дім, і в той же час я розуміла, що цього не може бути, бо дім перебуває за мільярди кілометрів... і мільйони років звідси. Тут не було сонця і не було зірок. Я бачила блискавки, що спалахували над головою. А ще пагорб, і купу маків на ньому. І сніг. Тут завжди падав сніг.

Я бачила дерево. Величезне дерево. Його вершина ховалася в хмарах. Я лізла вверх. Перестрибувала з гілки на гілку, пробиралась між листям, пролазила крізь лисячі нори. Спитаєте, звідки на дереві взялися лисячі нори? Не знаю. Але вони тут були, і це не дивувало... Мене тут нічого не дивувало. Я подумала, що зараз, мабуть, схожа на здоровенну змію.

Одна гілка вивела мене на берег озера. Воно мерехтіло хвилями, гойдало зів’яле листя, м’яко тулилось до гнилого трухлявого берега. А потім я посковзнулась на слизькому намулі — тобто тьху! — на мокрій гілці і ледь не полетіла сторч головою у сонні чорні глибини.

А тоді я поплелась кудись угору стежкою, вийшла на іншу гілку (знаю, логіки тут мало, але саме так, на гілку) — і опинилася в якомусь будинку. Тут панували сутінки. В кімнаті я побачила свого брата, Ігоря — і одразу ж забула про страх. Ігор був живий, так, живий і теплий, він усміхався, і я навіть могла бачити маленькі ямочки на його блідих щоках. Все було добре, я знала це, бо все, що сталося згодом, мені насправді тільки приснилося... Та я мусила повернутися...

— Повернутися назад, ти мене чуєш чи ні, ідіотко, чортяка б тебе вхопила!!!

Коли Оля прийшла до тями, то побачила розгнівану Ліру, що нависла над нею і, здавалось, метала з очей блискавки.

— Ти... ти що витворяєш? Мало з тебе пригод? Мало Ваньки з його істерикою?! Мало тітчиної ненависті?!

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце.

Над озером здіймався туман.

Було холодно.

— Я ж не для того дала тобі цей тютюн. Що ж ти робиш?... І навіщо? Твій біль минув,