Читати книгу - "20 000 льє під водою"

своїми відвідинами. Я зустрічався з ним дуже рідко. Помічник капітана щоранку якнайретельніше позначав на карті курс корабля, і я міг із точністю визначити місцезнаходження «Наутілуса».

Консель і Ленд спілкувалися зі мною годинами. Консель розповідав своєму другові про те, які чудеса довелось йому побачити під час нашої підводної прогулянки, і канадець шкодував, що не брав у ній участі. А я утішав його, запевняючи, що ще не раз випаде нагода відвідати океанічні ліси.

Майже щодня на кілька годин залізні стулки в салоні розсовувалися, і нам надавалося право проникати в таємниці підводного світу.

«Наутілус» тримав курс на південний схід і йшов на глибині ста — ста п’ятдесятьох метрів під рівнем океану. Але якось, із примхи капітана, судно занурилося в глибинні води на дві тисячі метрів. Стоградусний термометр показував 4,25° — температуру, начебто звичайну для цих глибин під усіма широтами.

Двадцять шостого листопада, о третій годині ранку, «Наутілус» перетнув тропік Рака під 172° довготи. 27 листопада ми минали Сандвічеві острови, де 14 лютого 1779 року загинув знаменитий капітан Кук. Ми пройшли, отже, чотири тисячі вісімсот шістдесят льє від початку нашої подорожі. Уранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї, найбільший із семи островів, що утворюють Гавайський архіпелаг. Я бачив чітко оброблені поля, передгір’я і ланцюги гір уздовж узбережжя, вулкани, над якими панує Мауна-Кеа, що височить на п’ять тисяч метрів над рівнем моря. Сіті, з-поміж багатьох зразків фауни цих місць, виловили кілька екземплярів віялоподібної павонії, поліпа надзвичайно витонченої форми, типового мешканця цієї частини океану.

«Наутілус» як і дотепер тримав курс на південний схід. 1 грудня він перетнув екватор під 142° довготи, а 4 грудня, після швидкого переходу, не позначеного нічим примітним, ми підійшли до Маркізьких островів.

На відстані трьох миль від берега, під 8°57’ південної широти і 139°32΄ західної довготи, вимальовувався пік Мартін на Нукухіва, найбільшому з Маркізьких островів, що належать Франції. Я міг розгледіти лише обриси лісистих гір на обрії, оскільки капітан Немо не любив наближатися до землі. У цих водах потрапили в сіті чудові зразки риб: корифени з лазурними плавцями і золотим хвостом, незрівнянні за ніжністю їхнього м’яса, коралові губані, майже без луски, але дуже смачні, коралові рибки-осторинки з кістяною щелепою, жовтуваті дрібні тунці, тасари, які на смак не поступаються макрелі, — риби, гідні почесного місця в нашім меню.

Проминувши ці чудесні острови під охороною французького флоту, «Наутілус» з 4 по 11 грудня пройшов близько двох тисяч миль.

Плавання ознаменувалося зустріччю з величезною кількістю кальмарів, цікавих молюсків, споріднених із каракатицею. Французькі рибалки називають їх «летючі волосатики». Кальмари належать до класу головоногих, підкласу двозябрових, до якого належать і каракатиці й аргонавт «паперовий ботик». Ці тварини уважно вивчалися давніми натуралістами і, займаючи почесне місце в метафорах античних ораторів, користувалися не меншим успіхом за. столом багатих громадян, так принаймні стверджує Атеней, давньогрецький лікар, попередник знаменитого Галеиа.

У ніч з 9 на 10 грудня «Наутілус» зустрів на своєму шляху цілі полчища молюсків.

З настанням мочі тварини, піднявшись з морських безодень у верхні шари і пливучи міграційними шляхами оселедця і сардин, переміщалися з помірної зони в зони більш теплі. Звичайна міграція морських організмів, що охоплює величезні маси, обчислювані мільйонами тонн!

Ми спостерігали крізь товсті кришталеві стекла, як кальмари, із силою викидаючи воду зі своєї так званої «воронки» зворотними поштовхами, за «ракетним» принципом, моторно перебираючи своїми десятьма щупальцями, що маяли навколо їхньої голови, як живі змії Горгони, переслідували з дивовижною швидкістю риб і молюсків, — пожирали дрібних і у свою чергу пожиралися більшими. «Наутілус», попри швидкість свого ходу, протягом багатьох годин йшов у оточенні цих тварин, що їх незліченно потрапляло у сіті. Я упізнав представників дев’яти видів, відповідно до класифікації Д’орбіньї, типових для тихоокеанської фауни.

Море щедро розгортало перед нами картини, щодалі чарівніші! Воно різноманітило їх до нескінченності. Воно змінювало без утоми декорації й обстановку сцени, радуючи око. Воно не тільки розважало нас, дозволяючи спостерігати живих істот у рідній їм стихії, але і відкривало нам свої самі найпотаємніші скарби.

Удень, 11 грудня, я читав у салоні книгу з бібліотеки капітана Немо. Нед Ленд і Консель при розсунутих ставнях милувалися яскраво освітленими водами. «Наутілус» стояв на місці. Наповнивши резервуари, судію трималося на глибині тисячі метрів, у шарах малонаселених, де велика риба зустрічається надзвичайно рідко.

Я читав чарівну книгу Жана Масе «Служники шлунка», захоплюючись винятковою дотепністю автора, аж раптом Консель покликав мене.

— Чи не зволить ваша милість підійти сюди на хвилину? — сказав він якимось дивним голосом.

— Що трапилося, Консель?

— Чи не зволите глянути.

Я встав, підійшов до вікна, глянув назовні.

У просторі, яскраво освітленому прожектором «Наутілуса», виднілося зависле у воді якесь чорне громаддя. Я пильно вдивлявся, розглядаючи цю гігантську китоподібну істоту. І раптом у мене майнув здогад.

— Корабель! — вигукнув я.

— Так, — відповідав канадець, — затонулий корабель із перебитим рангоутом!

Нед Ленд не помилявся. Перед нами був корабель, що зазнав катастрофи, з перерізаними вантами, які безпомічно висіли на ланцюгах. Корпус судна був ще в доброму стані; здавалося, аварія корабля відбулася усього кілька годин тому. Уламки трьох щогл, котрі виступали над палубою ледь на два фути, свідчили, що команді судна довелося пожертвувати рангоутом. Наповнившись водою, судно нахилилося на бакборт. Який жаль викликало це судно!