Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

достоту обпік його скаженим блиском свого сліпака.

— Двадцять п’ять! — желіпнув одноокий.

— Тридцять! — криконув Живчик.

— Тридцять п’ять!

— П’ятдесят!

Плескатоголовець часинку повагався, потім — коли Живчик знову повернув до нього голову — роззявив рота, сяйнувши у світлі ув’язнених блищаків золотим зубом.

— Забирай, — вишкірився одноокий, — він твій.

— Продано покупцеві у волорожачій камізельці за півсотні, — проголосила аукціоністка. — Пройдіть на поміст, щоб розплатитися з кокардницею, і лот номер дев’ять ваш.

Живчик ступив на поміст. Кулькап затамував подих. Чи справді водоблуд із тих матросів, яких шукав Живчик? За мить повітря розчахнув здумілий вереск.

— Що ви намислили? — репетувала кокардниця верескучим недовірливим голосом. — Ви хочете купити йому кокарду?

Кулькапові серце тьохнуло. Отже, Гайориб! Він протисся ближче до помосту, щоб краще все бачити.

— Тут має бути рівно стільки, скільки треба, — сказав Живчик, простягаючи жменю золотих монет. — Півсотні за товар і ще дві на додачу за білу кокарду.

Кокардниця видивилася на аукціоністку.

— Як йому приспічило зробити широкий жест за свої гроші… — пирхнула та і зневажливо клацнула дзьобом.

Кокардниця знизала плечима. Зрештою п’ятдесят дві золоті монети на дорозі не валяються. Вона сховала гроші за пазуху, сягнула до кишені своєї торби і видобула з неї білу кокарду.

— Беріть, — промовила сорокуха.

Живчик простяг кокарду водоблудові.

— Тримай, вільний городянине, — усміхнувся він.

— Дя… дякую, — протяг той непевним голосом.

— Хоча ти й не той, за кого я тебе взяв, — стиха додав Живчик.

Кулькапові аж дух заперло. Не той? Що він цим хоче сказати?

Водоблуд спохмурнів і прислухався до Живчикових думок.

— О, все ясно, — мовив він. — Ви гадали, ніби я зниклий член вашої команди, Гайориб, — його вуха-опахала залопотіли. — Мені шкода, що я вас розчарував.

— Ти ж у цьому не винний, — знизав плечима Живчик і, невесело усміхнувшись, потис тендітну руку водяного волоцюги.

— Лот номер десять! — закричала аукціоністка, заглушуючи хвилю ремства, що наростало в натовпі. — Учасники попередніх торгів, будь ласка, покиньте поміст!

Кулькап і Шпуляр допомогли водоблудові — той ще не оговтався остаточно — спуститися на платформу. За ним із помосту скочив і Живчик. Учотирьох вони прослизнули крізь натовп.

Коли юрба залишилася позаду, Живчик обернувся до водяного волоцюги.

— Хоч би що там було, — озвався він, — я радий, що зміг стати у пригоді. Довгого тобі віку і… прощавай, — урочисто прорік він і тільки встиг відвернутися, як майже впритул зіткнувся зі своїм недавнім суперником на торгах, чия спотворена сказом мармиза бовваніла просто у нього перед очима.

— Чи тямиш ти із чим граєшся? — прогарчав плескатоголовий гоблін.

— Граюся? — отетерів Живчик.

Гоблін ухопив Живчика за плечі й притяг до себе.

— Не прикидайся тугуватим на вухо. — Він сплюнув. — Ти хоч кумекаєш, скільки мені довелося шукати водоблуда? — просичав плескатоголовець Живчикові у вухо. Його дихання було гаряче, вологе і смерділо гнилим м’ясом, застряглим у нього між золотими зубами. — Він обійшовся мені у тридцять шість кокард! — провадив він. — Тридцять шість кокард пропало ні за цапову душу! То був перший водоблуд, якого я знайшов. А тут принесло тебе!

Із цими словами він вихопив кинджал. Живчик позадкував. Блиснуло лезо. Водоблуд зойкнув і кинувся поміж них. Ніж пронизав йому груди.

Дивний безжурний вираз набіг на обличчя волоцюги, коли той упав на дерев’яний поміст. Усе сталося блискавично, а все ж він устиг прочитати вбивчі думки плескатоголового. Його очі знерухоміли, вуха обвисли.

Замішання перетворилося на лють, і Живчик вихопив свого меча. Та щойно ступив крок уперед, як шість хижих сорокух-охоронниць, відтрутили його вбік і напосіли на гобліна.

З лютими криками, палахкотючими очима і настовбурченим пір’ям, вони здерли кокарду з вилоги і схопили його своїми гострющими кігтями. Марно борюкався плескатоголовець: його повели геть.

— То він перший почав! — запротестував одноокий. — Пустіть мене.

— О, можеш бути спокійний, ми тебе пустимо, — глумливо відповіла сорокуха. — Ми тебе пустимо — з молотка на аукціоні.

— Ні, тільки не рабство! — залементував плескатоголовий гоблін і запручався ще відчайдушніше. — Ви не продасте мене як раба. Чи вам невдогад, хто я такий… — Його голос потонув у глузливому реготі сорокух, які волочили його геть.

Живчик, весь тремтячи, приступив до водоблуда. Укляк перед ним.

— Пробач мені, — вимовив він зі слізьми в голосі. — Можливо, стати рабом було б ліпше, ніж… ніж оце.

Водоблудові вуха ледь ворухнулись.

— Ні, — прошепотів він. — Що може бути гіршого за рабство! Ви врятували моє життя, і я щасливий, що зміг урятувати ваше… — Його очі нараз поширилися, тілом перебіг болісний корч. — І ще одна моя вам послуга, остання…

Кулькап і Шпуляр стояли і дивились, а Живчик нахилив голову й уважно слухав.

— Ви шукаєте зниклого матроса з «Позасвітнього гарцівника», — хрипко шепотів водоблуд. — Я читаю це у ваших думках.

— Так, — кивнув головою Живчик. Водоблуд ухопився за нього кволою рукою.

— Один із тих, хто живе у ваших думках, е-е-е… Я бачив його тут… на торговищі.

— Бачив? — вигукнув Живчик. — Хто це? І де мені його шукати?

— Він… він… — у горлі вмирущого заклекотіло. Живчик трохи підвів водоблудове тіло і припав вухом до його вуст. — Г ладіаторська арена, — прошепотів неборака, і дрож перебіг усім його тілом. Він зітхнув.