Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Так Султана опинилась у Аделаїди.

Колишня циркова наїзниця приголубила її і, щоб трохи заспокоїти, розповіла, як погано повівся з нею Пеппо майже півстоліття тому.

— Мала я щире серце, — говорила Аделаїда. — Любила квіти, птахів… І сама була вродливою! Коли виїздила Геркулесом на арену, ставало тихо-тихо. Здавалося, що від мене залежить доля всього світу. Коли я зупинюсь непорушно, світ застигне у вічному чеканні… “Ти найкраща, — шепотів Пеппо, — я люблю тебе…” Повірила йому. А він виявився негідником. Таким же є і цей, що хоче викрасти тебе.

— Павло? — спитала Султана.

— Так, так… Павло, Іон, Марін… Всі вони однакові, такі, як і Пеппо! Надії, мрії… гіркі спогади! Знаєш, я багато думала… Коли б зібрати всі сльози, які я виплакала, то ними можна було б затопити землю… Павло? Він негідник… І не думай про нього, дівчинко…

Хоч вікно було зачинене, рев і стогін моря чулись досить виразно. Султана прислухалася з неприхованим с^мом. Що верзе ця пані з дитячими очима? Напевне, вона нічого не розуміє.

— Горе вам щось казав про Павла? — спитала мимоволі.

— І він, і твій нещасний татко, обидва розповідали. О, батькове серце…

— А чи сказали вони, що Горе хоче змусити мене вийти за нього заміж?

Аделаїда здригнулась і глянула на неї з острахом, ставши схожою на скривджену дівчинку з блакитними очима. Султана пошепки розповіла їй про золоту сережку, про клятву біля моря, про ненависть Горе і злобу Чунту. А море гуло і стогнало.

Аделаїді здалося, що вона почула давню любовну історію — з ревнощами, інтригами та неподіленим коханням. Витерла сльози білою мережаною хусточкою.

— І мене наставили тюремницею… Мене, — прошепотіла знесилено.

Уже смеркало, вечірні сутінки оповивали сумну кімнату з старими меблями. Султана заспокоїлась і пошепки спитала:

— Ви допоможете мені, правда ж?

Аделаїда мовчки пригорнула її до грудей. Усе відбувалося так, як і передбачав Горе. План його був простий і хитрий: одним пострілом він хотів убити двох зайців.

“Піду, — думав Павло. — Хай що буде! А може це безглуздо самому лізти у вовчу пащу? Почекаю ще хвилин п’ять…”

— Ех, любов, любов! — зітхнув дядько Янку, вважаючи, що небіж переживає за Джетою.

Час минав повільно. А солдати все стовбичили на вулиці, наче вирішили зостатися там до кінця війни.

“Що робити? Мені довірили таку справу, а я тут гаюся…” В голові було порожньо, і хлопець нічого не міг придумати.

Раптом десь зафурчала машина. Павло визирнув з-за паркана і побачив таксі, що зупинилося неподалік. З нього вийшла жінка з дитиною на руках і якийсь старшина. Вони розрахувались, і автомобіль уже мав рушити.

— Бувайте здорові! — гукнув Павло і вибіг на вулицю. Збентежений дядько не встиг і рота розкрити.

— Куди тобі? — спитав водій.

— Боже милий, — заговорив Павло, — ця облава ще не скінчилась! Пане шофер, будь ласка, їдьте швидше, бо в мене вмирає дитина… Скоріш на вулицю Штефана Великого, мені до лікаря. Я пригнуся і ляжу, тільки не зупиняйтесь біля солдатів, а то запізнимось… Дорога кожна хвилина!

— А що з дитиною? — спитав шофер, уже літній чоловік, і глянув на Павла карими лагідними очима.

— Не знаю! Ледве дихає… Мерщій, добродію, швидше!

— Гаразд, лягай у машину! У мене документи вже перевіряли! — мовив водій.

І вони рушили. Обидва мовчали. Перед цепом солдатів машина уповільнила хід, але не стала.

— Ви ж оце зупиняли мене, — сказав шофер, висунувши голову у віконце.

— Проїжджай! — гукнув офіцер, і солдати, розступившись, пропустили авто.

Машина летіла бруківкою, наче якась перелякана істота.

— Спасибі вам, — прошепотів нестямно Павло.

— А велика дитина? — поцікавився шофер.

— Три роки, — відповів юнак. — А на вигляд можна дати й чотири…

— Може, ще видужає!

Час від часу натикалися на варту, хвости трамваїв та автомашин. Водій, обминаючи їх, звертав на бічні вулички, і вони їхали далі.

— Не пам’ятаю я ще такої облави, — говорив він. — Мабуть, когось шукають?

— Хто його знає… — відповів Павло.

Через віконце побачив у вітрині годинник, — за три хвилини одинадцята. А об одинадцятій він мав зустрітися з Сандою.

— Прямо вперед. Номера я не пам’ятаю…

Коли місце зустрічі було вже недалеко, попросив водія зупинитися.

— Мені чекати? — спитав той.

— Ні, ні, не треба. Я поїду назад лікаревою машиною… Дякую від щирого серця!

— Щасливо!

Автомобіль рушив. Павло відразу ж помітив Санду. Під пахвою вона тримала великий коричневий портфель.

— Як ти пробрався? — спитала занепокоєно дівчина. — Адже все місто оточене…

— Мовчи! Давай сюди…

— Ось, — мовила дівчина. — Тут два пакунки… Щасливо тобі!

Вони потиснули одне одному руки, і Павло швидко попрямував уперед, щоб відвернути од неї біду. “Бач, і зустрілися! — подумав собі. — А вважав, що вже ніколи не побачу…” Озирнувся. Дівчина обернулася й собі. Павло кивнув їй головою, посміхнувся і пішов далі. Портфель був уже не такий важкий, як це здалося в першу мить. Юнак збагнув, що то він дуже боявся за Санду. А тепер на душі полегшало. Почав стиха насвистувати.

“Невже солдати оточили й вокзал?” — подумав собі. Але відчуваючи, що ніяка облава йому вже не страшна, йшов уперед, сповнений буйної радості.

Було жарко. По небу повзли важкі, білі хмари. Навколо було тихо, все завмерло, наче чогось вичікуючи. Час від часу проїздила військова машина, здіймаючи за собою куряву.

Не побачивши перед вокзалом жандармів, Павло вирішив, що облава вже скінчилась. З квитком у руці вийшов на перон