Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

і сів у вагон третього класу, середній у поїзді. До відходу ще лишилося чверть години. Вибравши порожнє купе, він поклав портфель під лаву і сів.

Було чутно голоси пасажирів, вигуки носильників та металічне відлуння молотка, яким стукав по колесах залізничник. Пронизливо свиснув паровоз.

— Газети! Свіжі газе-е-е-ти!..

Поїзд сіпнуло, забряжчали буфери. Залізна потвора ожила, запихкала, випустивши хмарки гарячої пари, і поповзла по рейках, все далі і далі од невеличкої станції та людей, які махали всім руками, наче ляльки.

В купе ввалилися два галасливих констанцські дідусі, що приїздили в гості до своїх дочок. Обидва невисокі, лисі, з пожовклими зморщеними лицями, — наче рідні брати.

— Я роздобув пляшку олії, — похвалився перший. — Та ще й кілограм цукру!

“Тільки вас мені й не вистачало!” — з тривогою подумав юнак, бо один з них всівся саме на ту лаву, під якою лежав портфель з вибухівкою. Дідугани жили на його ж вулиці, знали Павла змалку і поводились у вагоні досить вільно.

— Обережно, я там поклав свою покупку, — попередив Павло. — Не зачепіть ногою…

— А що саме?

— Теж олія…

— Тоді давай вкладемо все у мій кошик, — мовив старий і, нахилившись, підняв поклажу.

Павло, проклинаючи його в думці, вихопив портфель і засунув під свою лаву. Пожалів старих, — адже може статися аварія, і тоді динаміт вибухне. І який біс приніс їх саме в це купе!

— А я побував у соборі, — мовив дідусь, що сидів напроти. — Просив бога, щоб швидше кінчилась війна. Помолився за Тасе… Кажуть, там ідуть важкі бої…

Говорив він лагідно, наче його зятя давно вже записали з житія святих.

— Молився довго-довго… У церкві було тепло й тихо…

— От дурний, — хихикнув другий. — А я ходив дивитися ревю. Бити поклони можна і в Констанці… — і тремтливим голосом проспівав веселу мелодію, хитаючи в такт головою і помахуючи рукою з пожовклою, схожою на обкладинку старої книги шкірою.

— І не соромно тобі таке говорити…

Сперечалися без злоби, як давні приятелі, що добре знають один одного і мають про що поговорити при зустрічі. Задоволений, що можна не підтримувати цієї розмови, Павло вдавано заплющив очі.

Він думав про людей, з якими познайомився за ці три дні в Бухаресті. Згадував Раду, Санду і Соню, дядька Янку і його розповіді, якими той скрашує свою самотність. Перед очима постали швець, у кімнатці якого вчився закладати вибухівку, шофер, що допоміг йому… Кожен живе своїм життям, кожен любить, мріє і надіється. “Після війни, — сказав Раду, — будемо вершити інші справи”.

Павло здригнувся і ногою злегенька поторкав портфель. Як почав Раду ту їхню розмову? “Завдання не легке, краще тобі знати все з самого початку…” Знову заплющив очі і побачив Султану. На нього наче пахнуло з розжареної печі. Як мало згадував він її ці три дні! Тепер збагнув, що, мовчазна і мила йому, вона весь час була з ним. Мабуть, дуже турбується… Йоргу обіцяв повідомити матері про його поїздку. А Султана так нічого й не знає.

— Пред’явіть квитки!

Старі скоро перестали сперечатися й задрімали. Павло вийшов у прохід. Може, облава та перевірка вже скінчились, але треба бути готовим до всього. Подивився через шибку — дідусі спали. І знову стурбовано подумав про вибухівку.

“Нічого з нею не станеться”, — запевнив себе. А проте почував якийсь неспокій, стояв, як на голках. Колеса стукотіли, вагон гойдався, наче корабель. Скільки бачило око, під сонцем простягався Береган. Хліба достигали. Для кого? Щось невиразно кричали дітлахи. На телефонних дротах сиділи ластівки. Над ланами котився важкий величезний м’яч коричневої пари, затінюючи їх. Недалеко від моста в Чернаводі машиніст різко загальмував, поїзд заскреготів і зупинився серед поля. Вдалині виблискували озера.

Люди наштовхувались одне на одного, пакунки попадали, і у вагонах зчинилась неймовірна метушня. Купе спорожніли, всі посунули до виходу. У цьому гаморі вирізнялися монотонні чоловічі голоси, чулися й вигуки жінок.

— Дали сигнал тривоги! — мовив пихатий жандарм з великим черевом.

— Чому? Не можна… — гукнула якась пані. — Хіба вони не думають?

— Ну й що? — втрутився в розмову сухорлявий пан. — На те й ручки, щоб їх можна було при потребі повернути…

— Мабуть, якісь незвичайні обставини, — погодився жандарм.

Павло кинувся з купе. А сторопілі його сусіди дивилися на велику пляму, що розповзлась по підлозі. Побожний дідусь тримав у руці кошик, з якого текла олія.

— Розбилась! — показав він Павлові на пляшку в промасленому папері.

Підборіддя його тремтіло. Дідок мало не плакав.

“А коли б я поклав туди й своє…” — з ляком подумав Павло. Однак портфель його спокійно лежав під лавою.

— Що ж ви поробите, — втішав він старого. — Але ж у вас зостався ще цукор?..

— Так, цукор… Цукор! — проказав дідусь і поспішив вийняти кульок.

Враз почувся якийсь невиразний гомін. Від паровоза аж у кінець поїзда лунало попередження:

— Тривога! Всім вийти з вагонів! Тривога!..

Павло схопив портфель і вибіг з купе. Скоріш і якнайдалі од інших пасажирів! У Бухаресті він боявся за Санду. А тепер сповнився страхом, що через нього можуть загинути сотні невинних людей. Не бачив нічого, не чув прокльонів тих, кому наступав на ноги.

— Зажди, пане, ми всі зійдемо!

— Не штовхайся! Куди прешся?

Юнак підняв над головою портфель і пхався вперед. Чоловіки відштовхували його, жінки хапали за піджак. Та він протиснувся до дверей і скочив на насип. Пасажири виплигували з вагонів і тікали від закляклого поїзда, наче од якоїсь потвори чи страшного ворога. Перелякані, бігли і топтали ногами хліба, сподіваючись сховатися, припавши до висушеної спекою землі під захист колосся та карликової кукурудзи. І перегукувались, показуючи на краще місце у видолинку. Намагаючись відвернути од пасажирів лихо, Павло біг щодуху з своїм смертельним портфелем. Листя періщило його по