Читати книгу - "Казки для бабусі"

закралась якась похибка. А тоді подумав про далеких, відділених від нього простором і часом прибульців про те, що вони були значно кращі од людей й не могли, певно, заподіяти зло хоч би кому. Блюдечко з недоїденим тертим яблуком випало з руки старого та, брязнувши об камінь, розбилося на скалки. Зоряна ковдра опустилась до нього з неба, огорнула його теплом, захищаючи од усіх турбот. * * *

Заповіт його був короткий. Окрім незрозумілого натяку на те, що коли він помре після такого-то числа, то вважати, що він помер щасливим, у ньому було єдине прохання: старий просив установити капсулу з його тілом не в Пантеоні для безсмертних учених, де вже впродовж двадцяти п'яти років чекає на друга в саркофазі з кришталевої криці дочасу померлий з власної волі співавтор його праць із квантової механіки та фізики антиречовини доктор Джіловас Данневі, а на сьомому горизонті міста мертвих, навпроти саркофагу з тілом жінки на ім'я Лінна.

Здавалося, що усамітнення, відсутність в останні роки будь-яких контактів із зовнішнім світом мали б зітерти з пам'яті старого навіть тих небагатьох, кого він знав. Але провести його до міста мертвих прийшло багато людей. Прибуло кілька делегацій з університетських центрів. Великий вінок передав президент республіки. Померлий ніколи не відзначався набожністю. А проте один із відоміших у країні служників віри узявся виконати над тілом старого останній священний обряд. Поправивши на голові ритуальний убор, він підступив до мікрофона і хотів виголосити традиційні слова про тлінний світ, про вічний спокій та Великий суд, на якому буде зважено життя кожного, після чого кожний дістане прощення. Він уже розтуляв рота, коли небеса раптом залило сліпучим пурпуровим сяєвом, міста й ліси спалахнули, здійнялися вгору вируючими стовпами вогненного диму й змішалися з пружними хмарами пари, на яку перетворилися океани. Підхоплений та кинутий у простір вибуховою хвилею служник віри спробував роздивитися крізь палаючу сутінь гинучого світу Того, хто покладе потім його гріхи на велетенські терези. Але він нічого не розгледів. Бо те, що сталося, не було першим акордом Великого суду, що надійшов. То був удар у відповідь.

Ілля ХОМЕНКО
ЗВ’ЯЗКОВИЙ
Оповідання

Він вирішив рушати затемна, допоки не прокинувся табір. Ясна річ, його від'їзд помітять. Похопляться за сніданком. Але бодай перед дорогою не буде зайвих розпитувань. Звечора він підготувався: заправив усюдихід, підкачав шини. Повантажив у багажник консерви, балони з водою. Перевірив пістолета і протигаз. А таки варто було б замінити регенераційний патрон. Та дарма, один раз якось проскочить (запасного патрона в нього не було, а просити в когось не хотілося).

Ніч минула без сну, недоладно, як будь-яка ніч перед важкою дорогою. Він то поринав у дрімоту (за цей час світляна стрілка годинника просувалася хвилин на десять-п'ятнадцять), то довго лежав і вдивлявся в непроглядну темінь, намагаючись ні про що не думати. А далі сон утік від нього остаточно. Тож час пролетів, хоч не сказати, що непомітно.

Ранок настав свіжий і прохолодний. Мотор «рейнджера» завівся з півоберта. Стиха пофуркуючи, машина вибралася з плутанини поміж спальними вагончиками та наметами. Проминула нашвидкуруч облаштований лабораторний модуль, здиблений антенами бронетранспортер зв'язку (щедрий дарунок військовиків та постійне нагадування про їхню участь в експедиції). Якийсь час, потихеньку сиплячи чортами, він крутився між цистернами з пальним, що наче з-під землі виросли на його шляху (певно, вчора пригнали й поставили, а він не помітив). І лише коли виїхав у порослий дрібними кущами степ, він здер з голови спеціальні окуляри, перемикнув фари з інфрачервоного на звичайне далеке світло й натис на газ.

Вітер зі свистом обминав лобове скло, залишаючи на ньому необачних нічних метеликів, і летів кудись назад, у бік табору. Вторована асфальтівка вигиналася гадюкою, мчала йому назустріч і зникала під передніми колесами. Разів зо два довелося об'їжджати яри, що підступали до самісінького шляху, але швидкості він не зменшував. А тоді почалися горбки та вибоїни, машина забуксувала у м'якому піску, довелося ввімкнути передній міст і рухатися повільніше. Він знав, що в той самий бік, лише кілометрів на шість південніше, іде закинуте шосе. Після того як загинула група розвідників, про нього чомусь пішов поганий поголос. Подейкували про електричні міни, що їх ні в який спосіб не видобудеш із землі, їх нібито понаставляли там одразу після евакуації міста (легенда, вигадана фізиками), про енергетичні аномалії, що не фіксуються приладами (версія військовиків, висунута як помста балакучим фізикам). Він не йняв віри ні тим, ні тим. Дотримувався офіційної точки зору щодо загибелі команди дозиметристів од вибуху кульової блискавки. Однак шукати ту шосейку в темряві йому не хотілося. Взагалі було досить неприємно пересуватися цією безлюдного трасою, прикрашеною обабіч моторошними прикметами забутої цивілізації.

Світанок застав його кілометрів за сімдесят од міста. Але що цікаво, — він якось не помітив світанку. Тобто, не зреагував на те, що темінь порідшала, що її змінили прозорі досвіткові сутінки. Й лише коли голосно клацнуло фотореле, що автоматично перемикало фари з далекого світла на ближнє, зрозумів, що незабаром зовсім розвидніє. Тож невдовзі він буде на місці. Якщо, звісно, не наразиться на мобільний патруль. А патруль може присікатися до того, що маяк радіовикриття кудись подівся з гнізда на капоті.

Безсонна ніч поступово давалася взнаки. Він відчував, що одноманітність дороги починає заколисувати. Труснув головою, натис на кнопку сигналу. Оглушлизий зойк (імітація крику небезпеки, що йшов од койота-мутанта) вмить рвонув повітря й прогнав сонливість. Він ще раз натиснув на сигнал (начхати йому на патруль!), сплюнув крізь зуби у вікно гіркуватий степовий пил і знову вперся ногою в і педаль акселератора.

* * *

Не знаю, як щодо інших міст, але в нашому похмурі вечори видаються надзвичайно чарівними. Навіть коли надворі вогко та холоднувато. Широченний проспект Південного Хреста заливає світло мерехтливих неонових ліхтарів, асфальтом у шість рядів рухаються авто, на тротуарах — сила перехожих. Кожен кудись поспішає, і нема йому ніякого діла до тебе, а ти, може, трохи оторопілий, простуєш у цьому потоці повз яскраві вогні генделиків, пірнаєш у роззявлені пащі підземних переходів, випиваєш чашку паруючої кави з