Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Сердюк жестикулював, дивлячись одночасно на двері корпусу, до яких Величко стояв спиною. Той дістав сигарету і мовчки її припалював. Можейко присів на крайню лавку поруч із якоюсь студентською парою, яка вийшла з приміщення кафе провітритися. Ще троє оперативників у цей час мали бути з іншого боку університетського корпусу, хоча двері його поруч із входом до інтернет-кафе давно зачинили — пізній час. Дверцята РАФа були прочинені. Хлопці в камуфляжах, тримаючи автомати, готові були по двоє вискакувати з авто. Це зайняло б у них якусь мить.

Розпачливо змахнувши рукою, Сердюк рушив сходами догори, Величко за ним. Вони йшли туди, де сидів Хакер. Кобища відчув тривогу. Тільки б не наблудили хлопці. Не спокусилися взяти на місці, зненацька. Хоча… Їм видніше. Як вчинив би він сам, ще коли був опером? Гаразд, не діти…

Одразу підвівся з лавки і Віктор, попрямував за ними. Двоє оперативників, що курили поруч, на стоянці, не помічали навколо ніякого підозрілого руху. Звичайна операція. Звичайна, якщо не враховувати, що їй передувало кілька аналогічних, які всі без винятку скінчилися нічим. Сердюк, і далі щось промовляючи до колеги, відчинив двері…

Цей варіант Борис продумав, щойно переступив поріг інтернет-кафе. Колись давно, ще за часів його навчання, тут був читальний зал університетської бібліотеки. У його дальньому кутку було службове приміщення, сполучене з іншим читальним залом. Двері до цього приміщення він побачив і зараз. А от чи збереглися ті, другі — до бібліотеки? Можливо. Якщо вони на замку — півбіди. А от якщо замуровані? Що ж, тоді в разі чого доведеться діяти згідно з першим варіантом, давно визначеним, згадка про який колись так налякала Наталю. Варіантом, який віднедавна перестав його цілковито влаштовувати. «Тільки будьте обережні, добре?» — пригадалися йому слова і той її погляд.

Струснувши головою і глянувши востаннє на Олега, який принишк за комп’ютером, не вірячи, напевно, у своє довгоочікуване звільнення, він рушив до дверей, намагаючись не зачіпати одягом столів по обидва боки від вузького проходу. Все. Більше нікуди. На дно, поки все не вляжеться, поки про нього не забудуть. Тільки так. Адже його загибель може стати не лише його кінцем.

За дверима щось грюкнуло. Надто голосно як для звичайного стукоту… Ну ось. І відразу ж двері розчахнулися, вдарились об стіну, а до приміщення кафе влетіло двоє чоловіків, тримаючи перед собою пістолети.

Його власні пальці виявилися на диво твердими, коли охоплювали руків’я зброї. Тільки ноги чомусь відчули слабкість і наче самі посадили його на стілець, що якраз виявився вільним. Він мав у розпорядженні якусь коротку мить, щоб побути просто спостерігачем і оцінити ситуацію.

Їхня зброя дивилася просто у зал, на принишклих за комп’ютерами хлопців та дівчат. Крик — різкий і вимогливий:

— Вихід! Другий вихід де?!

Пістолет, наставлений в обличчя черговому, зробив справу миттєво.

— Там…

І відразу десь надворі довбонуло так, що задвигтіли вікна та вся синтетична обшивка комп’ютерного залу. Галас зчинився миттєво, і Борис одразу втратив їх із поля зору — студенти скакували, перекидаючи столи, монітори летіли на підлогу… Чотири постріли пролунали наче на одному диханні, але вже не в залі — у підсобці.

Борис почав рухатися вже при перших звуках загального підйому, який зчинили вибух і постріли. Купа людей, які досі не відривали очей від моніторів, здійнялася в єдиному пориві — миттєво опинитися за межами кафе. Ламаючи двері та перекидаючи столи, ця хвиля зіткнулася на виході з іншою — плямисто-зелено-чорномасковою, вдаривши резонансом по пластмасово-офісних стінах. А ноги вже несли Бориса у напрямку, протилежному цій хвилі.

Лише тепер запустився його «внутрішній комп’ютер». Відбувалося щось дивне, якийсь збіг обставин. Ці люди наче самі від когось рятувалися! До нього, схоже, це не мало ніякого відношення. Але водночас інша «блискавка» простромила наскрізь його свідомість, примушуючи розігнутися ноги. Зараз сюди вдеруться інші, й тоді… Тоді він звідси вже не вийде.

Відкинувши стілець, він кинувся у напрямку тих самих дверей, за якими зникли ті двоє. Це була підсвідома реакція, єдино вірна з огляду на обставини. І за секунди, коли тиша набухала панічними криками та грюкотом, він уже влітав до невеличкої підсобки, вириваючи з кобури зброю і збиваючи з ніг якогось напівпритомного юнака. Мало не впавши, Борис прорвався до дверей з вибитими пострілом замками й пірнув у темряву.

Глушник дивився у морок закутків, намагаючись намацати втікачів, зіткнення з якими давало йому певні шанси на виживання. Зустріч же з тими, хто проривався за його спиною в кафе, чавлячи натовп, таких шансів не залишала. Жодних. Бажання вирватися звідси виявилося настільки всепоглинаючим, що він біг, не замислюючись про напрямок, і мало не заблукав, шукаючи наступні двері, що їх відчинили до нього у той самий спосіб, — хвалити Бога, вони не були нічим заставлені, функціонуючі, просто замкнені на ключ.

Борис біг на одному короткому диханні, яке — знав точно — ось-ось закінчиться, і більше не думав, що ж насправді сталося там. Він не знав, що за кілька секунд до цього опер міського управління внутрішніх справ — його тезка, відчинивши вхідні двері, зустрівся віч-на-віч з тим, чия персона не йшла ні в яке порівняння з його власною. Це був Великий Друзь, який уже два роки перебував у розшуку за розбійний напад на банківське відділення, під час якого загинуло троє оперативників. Тоді він зумів ушитися, але спільники, яких взяли — всіх без винятку, здали його. І Сердюк, і Можейко знали його в обличчя завдяки попереднім «заслугам» і тепер так несподівано і, що вже казати, недоречно зустрілися з ним під час проведення зовсім іншої операції. Для самого рецидивіста зустріч ця, звісно, виявилася ще більш недоречною. Друзь таки зорієнтувався швидше за оперативників, котрі, напевно, навіть у мить, коли той вихоплював ТТ, ще не вірили власним очам.

Борис не міг знати, що коли оперативники також вхопилися за зброю, бандит вчепився у волосся якійсь студентці, затуляючись нею, а його спільник Кача вже відчиняв двері до кафе, покотивши просто перед собою маленьку ребристу гранату, що завжди лежала в кишені. Тому з невеличкого вестибюля усі рвонули врізнобіч: обидва бандити —