Читати книгу - "Амністія для Хакера"

198
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 116
Перейти на сторінку:
у комп’ютерний зал, знаючи, що двері направо зачинені, а оперативники назад, збиваючи дверима колегу — Можейка, який саме брався за ручку. Наступної секунди всі троє котилися сходами вниз, натикаючись один на одного. Ситуація, поза сумнівом, була критична, тому з РАФа миттєво почали скакати міцної статури хлопці у камуфляжах. Тим часом Облом із дикою гримасою завів мотор і рвонув з місця, таранячи задки той самий мікроавтобус, який спробував перегородити виїзд. Оперативники ще лежали на сходах, очікуючи вибуху, коли Великий Друзь уже продерся крізь приміщення кафе, розкидаючи все навколо, і дірявив зі свого ТТ замки, що не відмикалися вже понад два роки.

Опинившись у темних коридорах зачиненого корпусу, Борис, звуки за спиною якого не спонукали оглядатися, побіг до кінця і праворуч — єдиним шляхом, який він ще пам’ятав. Туди, де крізь великі вікна напівпідвального приміщення пробивалося світло. У будинку поруч знаходився бар, і гарно освітлений його вхід розріджував темряву в глухому кінці коридору, де в закутку біля вікна були складені якісь великі стенди. Десь із паралельного коридору почувся звук розбитого скла, а ще десь — хоч убий він не міг зрозуміти, де саме, — вже гупало безліч ніг. Раптом заблимало світло денних ламп, і гримнули два постріли. Ні, не гримнули — ляснули так, що можна було оглухнути, зовсім, здавалося, поруч. Вирватися, за будь-яку ціну вирватися!

Гарячково, тремтячими пальцями насилу відкривши нижнє вікно у боковому закутку, він таки виліз назовні. А позаду вже хтось гупав сходами, спускаючись у напівпідвал. Воля дихнула йому в обличчя свіжим, ледь вологим повітрям ями, в якій ховалося майже все вікно. Ну… Дай Боже ще вилізти з цієї ями. Вона виявилася не такою вже глибокою, якраз до того рівня, де в людини ховається відчуття смерті. Підскочити, спертися на край зігнутими руками, а потім підтягтися…

Вони бігли освітленим провулком з-за рогу будинку — троє, якраз щоб перехопити його саме тут. Он воно як. Тепер кінець. Це мало статися. Найгірше, що не доробив того, що належало зробити обов’язково. Шкода…

І раптом він почув, як хтось відчиняє вікно поруч, у сусідній ямі, куди виводить паралельний коридор. І звідти ж — постріл. Троє, що бігли Борисові навперейми, вмить розпласталися на землі, а з сусідньої ями, підтягнувшись на руках, виліз чоловік з пістолетом у руці. Той, що ввірвався до комп’ютерного залу першим. Ось він стає на повний зріст і…

— Стій! Кидай зброю! Лицем на землю!

Двоє підводяться і йдуть до нього, наставивши пістолети. Господи, це наче сон. Виходить, ловлять таки не його? Хто ж і кого? І чому це відбувається навколо його персони? На його долю і без цього досить. Звідки Борисові було знати, що і ті, й інші прийшли сюди за ним.

Постріли пролунали біля самого вуха, і той, кого ловили, дременув уздовж стіни, продовжуючи стріляти. Йому відповіли, і всі троє побігли за ним, пригинаючись за деревами та кущами. А там чулися ще якісь постріли. Господи, ти даруєш мені шанс!

Та його знову випередили. Голоси… А потім десь зовсім поруч ще раз гахнуло. Здригнулися навіть стіни, струшуючи скло з найближчих вікон. У ямі, з якої вискочив утікач, з’явився ще один, тягнучи за волосся напівживу дівчину. Підштовхуючи штурханами та лайкою крізь зуби, він випхав її та виліз сам. Вона вже давно не галасувала і мляво тяглася за ним. У неоновому світлі бару його було добре видно: широкоплечий, з кривуватим носом та вусами — другий з тих, що вдиралися до клубу. Це були не менти — звичайні бандити.

Руки Бориса самі піднялися разом з тим, що тримали. Бандит почув цей рух. Або побачив. Пістолет у його вільній руці так само смикнувся вгору…

Притлумлений глушником звук віддачею відкинув руки Бориса назад. Якщо ні, то ось тепер точно кінець. А ворог начебто ніяк і не зреагував на постріл. Хіба що не поспішав, наче передумав стріляти у відповідь. Аж раптом його тіло нахилилося і простяглося поруч із ямою, на краю якої, збожеволівши від жаху й затуляючи рота обома долонями, сиділа заручниця. Більше не було нікого. Борис виліз із ями.

— Тікай, — сказав їй. — І забудь, що тут було. Зрозуміла? Ну!

Дівчина закивала головою і, спотикаючись, побігла геть. Борис ступив кілька кроків, відчуваючи, як підгинаються ноги. Народ у барі, почувши стрілянину, очевидно, принишк, не збираючись виглядати. Зібравшись на силі, Борис кинувся у той бік, де зникла дівчина. І мало не наступив на гільзу, що покотилася по рівному ас фальту після його пострілу. Якимось дивом вона примудрилася у цій круговерті потрапити у поле його зору. Сповільнивши рух на якусь секунду, він із зусиллям нагнувся, підняв її і занурився в темряву за деревами.

На підході до будинку з флігелем тривога знову охопила його. Причину цього він знав. Наталя. Ось хто останнім часом наполегливо стимулював його інстинкт самозбереження. Її постійні побоювання робили свою справу. Вони без перебільшення врятували його і сьогодні.

Борис прихилився тремтячим плечем до високої дерев’яної огорожі, переводячи подих. Вікно флігеля не світилося. Чому? Де вона? Пішла до старих — просто потеревенити? Навряд чи. В магазин? Чи лягла спати?

На вулиці було порожньо. Десь далеко з-за повороту блимнуло фарами авто. Він дістав пістолет, накрутив на ствол глушник і тихо зачинив за собою хвіртку. Двері флігеля були замкнені. Борис постукав.

Вона сиділа на ліжку, як звичайно, залізши туди з ногами і прикрившись простирадлом. Він зрозумів це, коли почув рипіння пружин. Потім кроки.

— Хто?

Вона відчинила двері. Тільки опинившись у відносній безпеці, Борис відчув нестерпну втому і виснаження. Перекинув на столі кухля й намацавши банку з водою, почав жадібно пити. Потім упав на табурет і підпер голову.

— А чому сидиш у темряві? — нарешті запитав Борис.

— Чогось страшно стало…

— Страшно? — здивувався він, відкидаючись спиною на стіну. — Я завжди гадав, що у темряві страшніше.

— Я також, — погодилася Наталя. — А виявляється — навпаки.

Він спробував непомітно покласти пістолет до кишені плаща, сподіваючись, що дівчина ще не побачила його.

1 ... 47 48 49 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амністія для Хакера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амністія для Хакера"