Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

одруження, бо тепер тягти було нічого. Жити нам доведеться спершу порізну, але такий акт я мусив учинити, щоб засвідчити дівчині свою порядність, зрештою, я її щиро любив. Як на зло, наш декан саме в цей час почав репресивні акції проти прогульників, і я зміг виїхати лише в неділю, домовившись зі старостою, щоб він мене в понеділок не вимічав, як відсутнього, а на вівторок рано я обіцяв на лекціях бути.

І ось знову він переді мною: наш дім. Якийсь ніби трохи нахмурений, ще більш облізлий, як був, і посірілий. Коли я йшов ще до мосту, зустрів Ващучку, яка завзято мела хідника, огорнувши себе хмарою куряви. Привітався до неї, але вона не відповіла, була надто заглиблена в собі. На мості я озирнувся й побачив, що Ващучка повільно рухається хідником разом із тією хмарою куряви — здавалося, ніби вона замкнута в прозору капсулу. Зійшовши з мосту, я зіштовхнувся з Карасем. Побачивши мене, він сказав.

— Знаєш, нема вже мого Олега, такого розумничка, такого…

І заплакав.

Ми поговорили про дивовижні Олегові здібності.

— Чому смерть не забрала мене, чому його? — спитав старий.

Я сказав щось про невгадність і немилосердність долі, на що він мовив:

— Раньше я думав, що це Бог нас жере, а знаєш, що нас пожирає?

Я того не знав, тож він додав переконано:

— Абсурд нас жере, пойняв, абсурд!

Я вразився, що він знає про поняття абсурду, очевидно, як і євангеліст Сухар, був мудра людина.

Вікно в Червоної Шапочки було відчинене, сидів у ньому червоний півень, а з самого вікна лунав загадково тонічний спів. Звіддаля підвивали пси, нервово кудкудакали кури, збуджено мекали й кози, а може, весь цей живий світ по-своєму підхоплював ту чудну, дикувату й трохи несамовиту мелодію, яку витворили підхмелені баби. Після кожного куплету півень витягував червону шию й горлав своє рефренове: «Ку-ку-рі-ку!» На лавці поблизу того вікна сидів смутний Георгій Ковальчук, і я здивувався: на Ковальчукові була хутряна безрукавка увіч із собачої шкури, а на голові стриміла, хоч іще й не так холодно було, собача шапка-вушанка.

— Привіт, — сказав він мені. — Капітально баби ревуть, нє?

— По-моєму, нам до цього не звикати, — сказав я.

— Так кажеш, бо тут уже не живеш, — сказав Ковальчук, — а по-моєму, це початок якогось всесвітнього сказу.

Я вразився ще раз: Георгій Ковальчук сказав стільки слів, але без жодного русизму. Тоді я жахливо любив помудрувати, тому відразу ж увійшов у ту розмову:

— Чому початок? Початок сказу, чи точніше, божевілля, почався тоді, коли з’явився homo sapiens, тобто людина розумна, назвемо її Адамом. А вже справжнє божевілля прийшло, коли Каїн убив Авеля, відтоді й покотилось. А ми вже докочуємося. До чого?

— До отакого співу, — сказав Ковальчук. — А ти не помітив, як я тепер говорю? Це в мене останнє відкриття, останнє переконання.

І справді чудо! Ковальчук говорить так багато і знову без жодного русизму.

— Я перейшов до переконання, — мовив він і гордо на мене глянув, — що Микола Гоголь був звихнутий, тобто людиною з розполовиненою душею. Його одурманили кацапи і, зрештою, вбили його дух. Він же відірвався від свого ґрунту: своїх хуторів, Миргородів і Тарасів Бульб і пішов у світ мертвих душ. Утяв (Так в оригіналі. — Прим. верстальника): кацапських мертвих душ!

Я став, мов громом битий. Ні, це було щось дивовижне. Чи не вплинув хто на Георгія Ковальчука, адже він виповідав теорію найзавзятіших українських патріотів — це я вже знав і в той час.

— У вас завелися нові знайомі? — спитав я обережно.

— А ти звідки знаєш? — аж підскочив Ковальчук, але відразу ж обм’як. — Да, тут познайомився з одним. Пенсіонер, колишній учитель. Носить мені книжки: Грінченко, Винниченко — все запрещоні…

— Заборонені, — поправив я.

— Да, заборонені, — згодився Ковальчук. — Ти мене тепер поправляй. Хочу добре знати рідну мову. Бо досі я був сліпий… Я все пойняв, — радісно сказав Ковальчук, — пойняв, у чому була моя ошибка… помилка. Я писав свої повісті чорт-зна по-якому. І був звихнутий, як той-таки Ніколай… Микола Гоголь. Тепер я перепишу по-українському, і вони зазвучать… Тепер я пойняв!..

Над головою в нас продовжували вити п’яні баби. Здається, десь такий звук видували труби під Ієрихоном. Я зирнув на Ковальчука, він радісно світився.

— Це вам кацавейку й шапку Карась подарував? — спитав я, болісно його жаліючи.

— Да, він, — відказав Ковальчук. — Казав, що збирав шкурки на кацавейку Олегу, а шапку уже пошив. Вона на мене трохи велика, то я її підігнав. Класна шапка, правда? А кацевейку він уже послі. Спіціально для мене. Є ще добрі люди на світі.

— Таки є, — сказав я і пішов, бо мене вже добивало виття бабусь.

Із матір’ю домовитись виявилося не так складно, як я сподівався. Прямо їй заявив, що хочу з Галинкою одружитися. Мати глянула на мене перелякано.

— Добре подумав? Тобі ще вчитися треба, а не сім’ю заводити, — мовила вона.

— Річ у тім, що сім’я вже в мене заведена, — сказав я і повідомив, що Галинка вагітна.

— Таки окрутила вона тебе, — сумно мовила мати. — Потім жалітимеш, я ж добре бачу…

— Дозволь це вирішувати мені, — обірвав я її. — Ми любимо одне одного, і я вважаю своїм обов’язком…

І розповів матері, що порядна людина в подібних випадках мусить чинити порядно, тобто так, як чиню я. І вона упокорилася. Може, згадала себе в молодості, як і те, що мій батечко зовсім не був такий шляхетний.

Галинка зустріла мене з криком радості й повисла на шиї. Ми, замість розмовляти про речі конечні й поважні, замкнулися й під однотонне та всепроймаюче