Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.

І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.

Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.

— Що у вас? — крикнув йому Пириков.

Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.

— Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, — схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.

— Він на бюлетені, — запинаючись, відповів Пириков.

— Давно?

— Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…

— Дайте мені його домашню адресу, — перебив голову артілі Потапов.

— Зараз! — Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. — Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. — Пириков встав: — Мені йти з вами?

— Спочатку я поїду до товариша Кучина, — ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.

Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.

— До кого ходив майстер Горбильов?

— Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».

— Горбильов зараз в артілі?

— Як — в артілі? Пириков його звільнив…

Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.

Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:

— Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.

— Мовчи, кажу! — відповів чоловічий голос. — Не твоє, знову ж таки, бабське діло.

— Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?

— З голоду не помремо…

Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:

— Заходьте. Хто там?

Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:

— Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?

— Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?

— У четвер? У депутата? — Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. — Значить, він ще й депутат?

— Хто?

— Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. — Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. — Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.

— Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?

— Професор! — посміхнувся Горбильов. — Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли — з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!

— А як прізвище цього вашого письменника?

Горбильов махнув рукою.

— А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..

— Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?

— Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?

— Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. — Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. — Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.

— Зроблять? — недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. — Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.

Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.

— Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. — Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, — якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається».

— Колю, я зайду ще ось у цей будинок.

Потапов виліз із машини і пішов до будинку Адалії Петрівни Гурко, на ходу придумуючи привід для виправдання свого візиту.

Адалія Петрівна у дворі розвішувала білизну. Побачивши Потапова, що зайшов у хвіртку, вона вирішила, то це прийшов ще один візитер до Окайомова, і рішуче пішла йому назустріч.

— Ви до кого? — сердито спитала вона.

— Чи можу я побачити письменника, який живе у вас?

— Григорія Максимовича?

— Так.

— Ви його знайомий?

— З письменниками, можна сказати, знайомі всі його читачі, — привітно посміхнувся Потапов.

— Він поїхав, — помовчавши, непривітно промовила Адалія Петрівна.

— Коли?

— Вчора.

— Куди?