Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

Я стояв мов укопаний.

— Чого ж ти стоїш? Іди!

Я поволі рушив з місця, і коли пройшов з десяток кроків, у спину мені вдарив гнівний голос Гавхар:

— Мерзотник!

Я зупинився, відчувши, як похололо моє серце. Стояв і не знав, обернутися чи не обертатися. Очі, немов запнуло імлою. Не знаю, скільки я так стояв. Нарешті обернувся й крикнув:

— Гавхар!

Вона не відповіла, її просто вже не було на тому місці, де ми досі стояли удвох. Вона була далеко, і з кожною хвилиною відходила ще далі.

— Гавхар! — гукнув я ще раз.

І знову вона не відповіла. А я, замість того, щоб кинутися навздогін і упасти до її ніг, повернувся й посунув туди, де саме небо вчора здригалося від дівочих зойків, а земля багряніла від крові моїх товаришів.

«Що ж я укоїв? Як міг покинути її саму серед пустелі? Що змусило мене до цього?» — ці думки не давали мені спокою, доки я плентав по власних слідах назад.

Та скільки б я не думав про все, що сталося, відповіді на ці запитання не було. І все-таки якийсь просвіток подекуди зблискував у моїх безрадісних роздумах. І був той просвіток, пов'язаний з минулим, невіддільним від мого безхмарного дитинства. Перед очима в мене раз у раз поставав сад, повний дозрілих плодів, найбагатший і найгарніший у цілому Чалиші. Посередині саду був виноградник, за ним — баштан. А на межі з дядьковим садом росло десять дерев айви. В дитинстві я дуже любив айву, і моя покійна мати також була небайдужа до неї. Бідолашна моя матуся!.. Скільки пам'ятаю, я все її бачив з книжкою в руках. Що вона бачила в житті, крім тих книжок?! А батько? Що бачив він? Замість того щоб останні роки прожити в достатку, він розпрощався зі своїми заощадженнями, а заразом і з життям. А що набув я за допомогою Лойка й інших більшовиків? Вологу кімнатинку в домі Султанпаші?

З такими думками мені легше було йти зворотним шляхом, легше було виправдатись перед собою.

Надвечір я опинився біля колодязя, на який ми натрапили вчора з Гавхар. Стягнувши з себе сорочку, я кинувся розгрібати пісок і скам'янів від жаху — прямо перед очима в мене не знати звідки взялася чималенька пістрява змія. Піднявши в стійку передню половину свого тулуба, вона готова була в будь-яку мить кинутись на мене. «Каюк! — подумав я. — Це мені відплата за Гавхар!» Змія не ворушилася. Дрібні скляні очиці паче гіпнотизували мене. «Ось вона націлилась і зараз кинеться вперед, — подумав я. — Тільки куди ж вона націлилася? В обличчя, в шию, в руку?» Міркуючи про це, я не зводив з неї очей. І вона теж невідривно дивилась на мене. Очі її мене не жахали, жахала поза, чи то застережлива, чи то агресивна. Скільки часу я простояв на колінах, не знаю, але незабаром відчув, що довго так не витримаю: затерпли коліна, заболів хребет. І в цю мить мені почулися далекі голоси. Я вже готовий був повернути голову в той бік, але вчасно згадав про змію. Цей безмовний поєдинок, здасться, виснажив мене до краю, я щохвилини міг упасти, втративши свідомість, а це знов-таки означало б кінець. І в цю мить над головою в мене пролунав постріл. Я впав майже одночасно з ним. А коли розплющив очі, побачив поряд Джапака з кількома червоноармійцями і змію з розтрощеною головою біля моїх ніг.

— Перелякався, джигіте? — сміючись спитав Джапак.

— А її можна було й не боятися. Стара змія, у неї вже й отрути немає, — сказав один із червоноармійців.

Мені дали напитися, шматок перепічки, і Джапак розповів, як він, збагнувши, що басмачі от-от захоплять човен, пірнув у воду і непомітно дістався до кишлаку, який ми проминули трохи раніше. Звідти він повідомив про напад басмачів, і незабаром ескадрон кіннотників наздогнав банду і визволив дівчат. А тоді Джапак і ще кілька вершників кинулися на пошуки Гавхар і мене.

Скінчивши розповідь, Джапак поглянув на мене і наче згадавши щось, спитав:

— А де ж Гавхар?

Я не знав, що відповісти, і це стривожило його.

— Що сталося? Вона загинула?

— Ні, — пробелькотів я. — Була жива… тільки вона пішла…

— Куди? Як ти міг її відпустити?

— Вона не схотіла вернутися сюди. От і пішла…

Джапак замовк, і його мовчанка була страшніша від слів. А я не звапнувався підвести голову.

Нарешті Джапак спитав мене, і голос його був незвично глухий:

— В який бік вона пішла?

Я показав рукою. Червоноармійці вискочили на коней, і Джапак кинув мені з сідла:

— Мерзотник! Побачиш ти тепер Москву!..

На берег Амудар'ї я вийшов уже поночі. Перепливши на той бік, переночував у скирті соломи і вранці рушив далі.

Увечері наступного дня я був в Ургенчі. Двері нашого будинку були розчинені, але відчувалося, що хтось тут живе. Піднявшись на веранду, я побачив якусь стареньку жінку і гукнув її:

— Тітонько!..

Старенька запросила мене до хати. Удавши, що я вперше в цих місцях, я розпитав бабусю про все, що мене цікавило, і, відмовившись від вечері, вийшов на вулицю. Ноги самі привели мене на кладовище… Знайшовши батькову могилу, я впав на неї і дав волю сльозам…

Раптом хтось торкнувся мого плеча.

— Облиш, хлопче, — сказав чоловік. — Не муч себе. Смерть у кожного з нас в узголів'ї. Один помирає на день раніше, другий — на день пізніше.

Я підвівся з могили. Це був гробар.

— Твій дядько теж: приходив недавно сюди, — мовив він.

— Коли? — спитав я з надією.

— Учора. Приходив вклонитися померлим перед далекою дорогою.

— А куди він зібрався?

— Не знаю. Не сказав, — відповів гробар.

— Він ще тут?