Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

А тракторист звернувся до мене:

— Я чув, ти вже знаєш «крота». Може, у себе в місті ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навіть їздив на ньому?

Я кивнув. Не хотілося зізнаватись, що я не знаю нової техніки, зокрема «крота».

— Ну, то сідай, — усміхнувся тракторист.

Признатися б…

Я набундючився і виліз на трактор.

— Одне коло зробимо вдвох… Тут натисни ногою… так, угору важіль… Добре тримай кермо!

— Я ж іще… ще… не…

Загуркотів двигун, і залізний «кріт» поволі рушив. Поруч мене стояв тракторист і разом зі мною міцно тримав кермо.

— Обережно відпускай педаль, — голосно сказав він. Я був дуже схвильований і відразу прийняв ногу з педалі. «Кріт» плигонув, ніби тигр, що доганяє зайця.

— Прокляття! — долинуло до моїх вух, і тракторист упав із «крота». А я таки утримався за кермом. Описуючи велику дугу, «кріт» мчав уперед, слідком за ним бігли діти. Серед них я помітив Віллі. Він біг, витріщивши очі і роззявивши рота. Крізь гуркіт двигуна я чув, як тракторист гукав:

— Гальмуй! Гальмуй!

Але ж як я загальмую, коли не знаю, де гальма! Спочатку «кріт» мчав мене сільською вулицею, потім — польовою дорогою просто до корівника. Корови, що були надворі, збилися докупи і безтямно дивилися на мене. Краєм ока я ще помітив, як дядько Тео впустив на землю великі вила.

Міцно тримаючись за кермо, я приказував:

— Зупинися! Стій! Загальмуй! Ну, зупинися, кроте!

Там, де, гуркочучи, проїздив «кріт», кури кудкудакали так, ніби на них напала сотня шулік. Вони лопотіли крильми понад парканами, підлітали аж до вершків дерев. Один кудлатий собака якусь хвильку біг поруч трактора і все намагався гризнути його за колесо.

Розворушилося все село. Коли я проїздив повз наш будинок, із вікна визирнула тітка Марта. Побачивши мене на тракторі, вона впустила з рук тарілку і та розбилася на дрібненькі черепочки.

«Хоч би викликали пожежну команду», — подумав я, і сльози потекли у мене з очей.

«Кріт» уже виїхав із села. Польова дорога кінчалась. Я посіпав за важелі, натис на педаль. «Кріт» загув дужче і помчав ще швидше. Вдалині виднів великий ліс. «Кріт» їхав саме туди. Я спробував керувати, але хоч куди повертав кермо, трактор уперто повертав до лісу. На очі мені навернулися сльози. Раптом поруч, немов із води, виринула руда трактористова голова. Я ще дужче налякався. Тракторист наздогнав «крота» на старому-престарому велосипеді. Піт струмками стікав у нього з лоба. Зненацька тракторист зіскочив з велосипеда, підбіг і одним стрибком вискочив на «крота». Трактор запирхав і зупинився, а тракторист люто зиркнув на мене.

— Хіба я погано їхав? — обережно запитав я.

— Я думав, ти вмієш поводитися з «кротом». Ти ж сам казав це!

— Ну, я ж мав на увазі справжнього крота.

— А це хіба не справжній?

Тракторист, певно, трохи заспокоївся. Він поплескав свого трактора рукою, точнісінько як дядько Тео поплескує корів, які. дають найбільше молока.

— Та ні-бо, я мав на думці справжнього крота, того, що нагортує купи землі, сліпого крота, у якого великі лапи-лопати, — пояснив я.

— Ой леле! — тільки й сказав тракторист, утираючи піт на лобі.

Коли ми поверталися селом назад, — тракторист на своєму залізному «кротові», а я на старому-престарому велосипеді з кількома спицями, — мені довелося витерпіти багато образ. Навіть не хочеться повторювати все те, що про мене казав Віллі. А інші сільські діти!

Тепер вони сміються наді мною:

— Він же не уявляє, що воно таке техніка! Де йому відрізнити крота від «крота»-трактора! Не знає навіть, де гальма, хоч це відомо дітям другого класу.

Від Петера, нашого голови ради загону, я одержав гнівного листа. Нещодавно я написав йому, що їздив на кротові, а як саме, не розповів. І ось що написав мені Петер: «Що ти. Альфонсе, умієш викидати коники, це відомо. А про те, що можна їздити на кротові, розповіси на наступному уроці біології — ото буде сміху! Ти хвастун! Кроти дуже малі, на них не можна їздити, і до того ж у них лапи, а не колеса».

Скрізь усі розсердилися на мене. Не скажу більше ані слова. Краще мовчатиму.

Тут, у селі, так багато всілякої техніки. Я вже думаю, чи не приїхати мені після школи в село і не очолити усі ці корівники та доїльні установи або чи не стати трактористом на гусеничному тракторі чи на «кротові»?

Як я перервав піонерський ланцюжок

На піонерських зборах Гаррі запропонував:

— Що, коли ми створимо піонерський ланцюжок?

Ми не знали, що воно таке. Тоді Гаррі пояснив. Наприклад, нам треба: терміново зібратись у дуже важливій справі. Тоді Петер, наш голова ради загону, дає сигнал, а ми передаємо його один одному і швидко збираємось. Ми захопилися пропозицією Гаррі. Розробити, піонерський ланцюжок доручили Луїзі. Через кілька днів вона прийшла з великим списком. Ми розташувалися навколо столу, і Луїза все пояснила. Я був п'ятий. Мене мав викликати Бруно, а я повинен був бігти до Луїзи та Ервіна.

— А що робити вночі, коли двері до під'їзду зачинені? — запитав я.

Обізвався Петер:

— Альфонс має рацію. Це треба обміркувати. Запропонуй нам щось, Ціттербаке.

Тут вихопився Бруно:

— Треба взяти камінця і кинути у вікно.

Я згадав про маятник і пані Матнер і зауважив:

— Бруно