Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

з кимсь настільки пихатим та холодним, але в ту хвилину містер Домбі був, як видавалось, гідний саме жалю.

- Шість років! - мовив містер Домбі, поправляючи хустку на шиї - можливо, щоб приховати мимовільну усмішку, яка лише ковзнула по його обличчю, немов не знайшла собі там пристанища бодай на мить.- Боже мій! Ці шість обернуться на шістнадцять, що й оглянутися не встигнеш.

- Десять років,- каркнула місіс Піпчін, зловісно похитавши головою і холодно блиснувши своїм сірим оком.- Десять років - час немалий.

- Це залежить од обставин,- відказав містер Домбі.- В усякому разі, місіс Піпчін, моєму синові вже шість років і, на жаль, він безперечно відстав у навчанні від дітей своїх літ... своїх юних літ,- поправився містер Домбі, спостерігши, як йому здалося, лукавий вогник у крижаному оці місіс Піпчін.- «Юних літ», може, буде тут більше до речі. Тепер, місіс Піпчін, мій син не відставати повинен, а набагато випередити своїх однолітків. Його чекає високе становище. На шляху мого сина немає нічого випадкового, нічого сумнівного. Цей шлях був накреслений і пробитий для нього ще до його народження. Баритися з освітою цього молодого джентльмена ніяк не можна. Вона повинна бути досконалою. До неї треба братись серйозно й рішуче.

- Заперечувати цьому я не можу, сер,- сказала місіс Піпчін.

- Я був певен, що така розважлива особа, як ви, не може й не буде заперечувати.

- Тепер верзуть різні нісенітниці,- коли не гірше,- буцім молодь спочатку не слід притискати, підганяти і всяке таке, сер,- місіс Піпчін нервово потерла свого карлючкуватого носа.- За моїх часів так не думали. Нема підстав думати інакше й тепер. Моя гадка: не давай їм спуску!

- Люба мадам,- сказав містер Домбі,- ви цілком заслужили репутацію, з якої користаєтесь. Прошу вірити, місіс Піпчін, я більш ніж задоволений вашою взірцевою системою виховання і з великою охотою рекомендуватиму її, якщо моя скромна рекомендація може стати комусь у пригоді,- велемовність містера Домбі, коли він намагався применшити свою значущість, переходила всілякі межі.- Я думаю про школу доктора Блімбера, місіс Піпчін.

- Мого сусіди? По-моєму, в доктора чудовий заклад,- сказала місіс Піпчін.- Я чула, там дуже суворий нагляд, і вчаться з ранку до вечора.

- І дуже висока платня,- додав містер Домбі.

- І дуже висока платня, сер,- підхопила місіс Піпчін таким тоном, ніби, поминувши цю деталь, вона поминула б одне з головних достоїнств закладу.

- Я мав уже нагоду перекинутися словом із доктором,- сказав містер Домбі, із заклопотаним виглядом підсуваючи своє крісло до каміна,- і він аж ніяк не вважає, що Поль замалий для науки. Він навів кілька прикладів, коли хлопці цього віку вчаться вже грецької мови. Якщо ця переміна й турбує мене трохи, то зовсім не з цього боку. Мій син, не знавши матері, всю свою дитячу любов - може, навіть забагато любові - зосередив на своїй сестрі. Якщо їх розлучити...- містер Домбі не закінчив і сидів мовчки.

- Подумаєш! - вигукнула місіс Піпчін, так струснувши спідницями, що здавалось, з них вилізла справжня яга.- Хочеться їй цього чи ні, містере Домбі,- зробимо так, що захочеться! - Симпатична леді тут же перепросила за простацький вираз, але сказала (і правду сказала), що так вона завжди напоумляє дітей.

Містер Домбі перечекав, поки місіс Піпчін перестане обурюватись, трясти головою та кидати вбивчі погляди на цілий легіон Бісерстонів і Панкі, а тоді спокійно уточнив:

- Я маю на думці його, люба мадам, його!

Місіс Піпчін, безперечно, запропонувала б і для Поля той же таки метод лікування від будь-яких сумнівів, але її жорстке сіре око було досить видюще, аби запримітити, що рецепт, якого містер Домбі міг визнати ефективним для доньки, зовсім не підходить для сина. Отож стара леді заходилась доводити, що все це - і переміна, і нове товариство, й інше життя, яке він вестиме в доктора Блімбера, і наука, якою йому доведеться оволодівати,- все це дуже швидко зродить між дітьми відчуженість. Слова її збігалися з надіями та сподіваннями самого містера Домбі, і цей джентльмен ще більше утвердився в думці, що місіс Піпчін надзвичайно розсудлива жінка. А що вона водночас оплакувала й утрату свого дорогого маленького друга (що не було для неї разючим ударом, бо вона вже віддавна чекала цього і з самого початку гадала, що Поль проживе в неї не більше трьох місяців), то містер Домбі утвердився також і в думці про її безкорисливість. Було ясно, що він докладно обміркував це питання, бо мав уже готовий план, яким і поділився з ягою. Перші півроку Поль буде жити в доктора лише в дні навчання, а по суботах приходитиме до Флоренс і ночуватиме в замку яги. Так він поволі привчиться обходитись без сестри, сказав містер Домбі, можливо, шкодуючи, що не призвичаїв сина до цього раніше.

На завершення візиту містер Домбі висловив надію, що місіс Піпчін залишиться при владі як генеральний директор і наставник його сина, поки той учитиметься в Брайтоні. Потім він поцілував Поля, потиснув руку Флоренс, глянув на юного Бісерстона в його святешнім комірчику, викликав сльози в міс Панкі, поплескавши її по голові (це місце в неї було надзвичайно вразливе, бо місіс Піпчін мала звичку стукати по ньому кісточками пальців, як у порожню діжку), і повернувся до готелю обідати. Містер Домбі тепер остаточно вирішив, що Поль уже досить дорослий і здоровий хлопець і повинен уже серйозно готуватися до становища, в якому він мав засяяти, і що доктор Блімбер прийме його негайно.

Кожен юний джентльмен, який потрапляв до рук доктора Блімбера, міг бути певен, що скуштує гіркої. Доктор брав під свою опіку тільки десяток юних джентльменів, але у нього, завжди напоготові, був запас знань щонайменше на сто душ, і завданням та насолодою його життя було напхати ними цих десятеро бідолах.

По суті заклад доктора Блімбера був теплицею, де безперестанку працювала апаратура для прискорення росту. Всі хлопці дозрівали тут передчасно. Розумовий зелений горошок вистигав тут ще перед різдвом, а інтелектуальна спаржа зеленіла цілий рік. Математичний агрус (дуже кислий) був звичайною річчю навіть найбільш невчасної пори і культивувався доктором Блімбером і на зовсім молоденьких пагінцях. Латинська та грецька рослинність вибуювала з найбільш засохлих, патичкуватих вихованців, і то в найлютіші морози. Природа тут не бралася в