Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

class="p1" style="">То навмисно про все те до вас

Побалакати хочу:

І обітницю дам, що прийде,

Погрожу й попророчу.

 

І ви мусите слухать, хоч злість

Вб'є вам жало студене.

Рад я знать, чия перша рука

Підійметься на мене!..

 

 

V

 

Зареклися ви слухати слів

Про Єговину ласку,

Тож, мов дітям безумним, я вам

Розповім одну казку.

 

Як зійшлися колись дерева

На широкім роздоллі.

«Оберімо собі короля

По своїй вольній волі.

 

Щоб і захист нам з нього, і честь,

І надія, й підмога,

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога».

 

І сказали одні: «Вибирать -

На одно всі ми звані.

Най царює над нами вовік

Отой кедр на Лівані».

 

І згодилися всі дерева,

Стали кедра благати:

«Ти зійди з своїх гордих висот,

Йди до нас царювати».

 

І відмовив їм кедр і сказав:

«Ви чого забажали?

Щоб покинув я сам ради вас

Свої гори і скали?

 

Щоб покинув я сам ради вас

Блиски сонця й свободу,

Бувши вольним - пустився служить

Збиранині народу?

 

Ви корону мені принесли?

Що мені се за шана!

Я й без неї окраса землі

І корона Лівана».

 

І вернулися всі дерева,

Стали пальму благати:

«Ти між нами ростеш, нам рідня,

Йди до нас царювати».

 

І сказала їм пальма: «Брати́,

Що се вас закортіло?

Царювати й порядки робить -

Се моє хіба діло?

 

Щоб між вами порядки робить,

Чи ж я кинути в силі

Свої цвіти пахучі та свій

Плід - солодкі дактилі?

 

Мало б сонце даремно мій сік

Вигрівати щоднини?

Мого плоду даремно шукать

Око звіра й людини?

 

Хай царює хто хоче у вас,

Я на троні не сяду,

Я волю всім давать свою тінь,

І поживу, й розраду».

 

І погнулися всі дерева

Під думками важкими,

Що не хоче ні пальма, ні кедр

Царювати над ними.

 

Нумо рожу благать! Та вона

Всьому світові гожа,

Без корони - цариця ростин,

Преподобниця божа.

 

Нумо дуба благати! Та дуб,

Мов хазяїн багатий,

Своїм гіллям, корінням і пнем,

Жолудьми все зайнятий.

 

Нум березу благать! Та вона,

Панна в білому шовку,

Розпуска свої коси буйні,

Тужно хилить головку.

 

І сказав хтось, неначе на жарт,

Оте слово діточе:

«Ще хіба би терна нам просить,

Може, терен захоче».

 

І підхопили всі дерева

Се устами одними,

І взялися просити терна,

Щоб царем був над ними.

 

Мовив терен: «Се добре вам хтось

Підповів таку раду.

Я на вашім престолі як стій

Без вагання засяду.

 

Я ні станом високий, як кедр,

Ні, як пальма, вродливий

І не буду, як дуб, самолюб,

Як береза, тужливий.

 

Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

І стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.

 

Боронитиму вступу до вас

Спижевими шпичками

І скрашатиму всі пустирі

Молочними квітками.

 

І служитиму зайцю гніздом,

Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я

Буду гинуть на шля́ху».

 

 

VI

 

У глибокім мовчанні сю річ

Вухом ловлять гебреї...

«Се вам казка,- промовив Мойсей,-

Ось вам виклад до неї.

 

Дерева - се народи землі,

А король у їх колі -

Божий вибранець, син і слуга

Господевої волі.

 

Як народи Єгова создав,

Мов літорослі в полю,

Заглядав всім у душу й читав

З неї кождого долю.

 

Заглядав їм у душу, яка

Їх удача й причина,

І шукав, кого з них би собі

Обібрати за сина.

 

І не взяв отих гордих, грімких,

Що б'ють в небо думками

І підносять могутню п'яту

Над людськими карками.

 

І не взяв багачів-дукачів,

Що всю землю плюндрують,

Людським злотом і потом собі

Домовини мурують.

 

І не взяв красунів-джигунів,

Що на лірах брязкочуть

І свій хист у мармурі, в піснях

Віковічнити хочуть.

 

Згордував усю славу, весь блиск

І земне панування,

І всі пахощі штук, і усе

Книжкове мудрування.

 

І, як терен посеред дерев,

Непоказний на вроду,

І не має він слави собі

Ані з цвіту, ні з плоду,-

 

Так і вибраний богом народ

Між народами вбогий;

Де пишнота і честь, там йому

Зависокі пороги.

 

Між премудрими він не мудрець,

У війні не войовник,

У батьківщині своїй він гість

І всесвітній кочовник.

 

Та поклав йому в душу свій скарб

Серцевідець Єгова,

Щоб він був мов світило у тьмі,

Мов скарбник його слова.

 

На безмежну мандрівку життя

Дав йому запомогу,

Заповіти й обіти свої,

Наче хліб на дорогу.

 

Але заздрий Єгова, наш бог,

І грізний, і сердитий:

Те, що він полюбив, най ніхто

Не посміє любити!

 

Тож на вибранця свого надів

Плащ своєї любові,

Недоступний, колючий, немов

Колючки ті тернові.

 

І зробив його острим, гризьким,

Мов кропива-жеруха,

Аби міг лише сам він вдихать

Аромат його духа.

 

І посольство йому дав страшне