Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

class="p1" style="">Під сімома печатьми,

Щоб в далеку будущину ніс,

Ненавиджений братьми.

 

Горе тому нездарі-послу,

Що в ході задрімає

Або, божу зневаживши річ,

І печать розламає!

 

Вийме інший посольство страшне

Лінюхові з долоні,

Побіжить, і осягне мету,

І засяє в короні.

 

Та щасливий посол, що свій лист

Понесе скоро й вірно!

Дасть вінець йому царський господь

І прославить безмірно.

 

О Ізраїлю, ти той посол,

І будущий цар світу!

Чом не тямиш посольства свого

І його заповіту?

 

Твоє царство не з сеї землі,

Не мирська́ твоя слава!

Але горе, як звабить тебе

Світовая забава.

 

Замість статися сіллю землі,

Станеш попелом підлим;

Замість всім з'єднать ласку, ти сам

Станеш ласки не гідним.

 

Замість світ слобонити від мук,

І роздору, і жаху,

Будеш ти мов розчавлений черв,

Що здихає на шляху».

 

 

VII

 

І з'їдливо сказав Авірон:

«Мосціпане Мойсею,

Страх загрів і напудив ти нас

Приповісткою сею!

 

Між народами бути терном!

За сю ласку велику

Справді варто в Єгові твоїм

Признавати владику.

 

І послом його бути - се честь!

І в незнане будуще

Запечатані письма носить -

Се манить нас найдужче.

 

Се якраз доля того осла,

Що зав'язані міхи

З хлібом носить, сам голод терпить

Для чужої потіхи.

 

Ще гебреї з ума не зійшли,

Долі ліпшої варті

І осягнуть, як честь віддадуть

І Ваалу, й Астарті.

 

Най Єгова собі там гримить

На скалистім Сінаї,-

Нам Ваал дасть багатства і власть

У великому краї.

 

Най Єгові колючі терни

Будуть любі та гожі,-

Нас Астарти рука поведе

Поміж мірти і рожі.

 

Наш уділ - Сенаар та Гарран,

А наш шлях до востоку,

А на захід, у твій Канаан,

Не поступимо й кроку.

 

Все те ясне, не варто про се

І балакати далі,

Та от що нам з тобою зробить

По вчорашній ухвалі?

 

Бить камінням руїну стару?

Шкода заходу й труду.

Дечим може ще він послужить

Ізраїльському люду.

 

Майстер він говорити казки,

Миляну пускать баньку,

Тож приставмо його до дітей

За громадськую няньку».

 

Так сказав він, і регіт піднявсь,

А з тим реготом в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Мов у градовій хмарі.

 

Та спокійно відмовив Мойсей:

«Так і буть, Авіроне!

Що повиснути має колись,

Те і в морі не втоне.

 

Канаана тобі не видать

І не йти до востоку;

З сього місця ні вперед, ні взад

Ти не зробиш ні кроку».

 

І мертвецька тиша́ залягла

На устах всього люда,

І жахнувсь Авірон, і поблід,

Сподіваючись чуда.

 

Але чуда нема! Авірон

В сміх! А з сміхом тим в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Як у градовій хмарі.

 

 

VIII

 

І піднявся завзятий Датан:

«Дарма грозиш, пророчиш!

Ось як я тобі правду скажу,

Може, й слухать не схочеш.

 

Признавайсь: не на теє ти вчивсь

У єгипетській школі,

Щоб, дорісши, кайдани кувать

Нашій честі і волі?

 

Признавайсь: не на те ти ходив

У єгипетську раду,

Щоб з мудрцями й жерцями кувать

На Ізраїля зраду?

 

Признавайся: було там у них

Віщування старинне,

Що від дуба й дванадцяти гіль

Власть Єгипту загине?

 

Знали всі, фараон і жерці,

Що той дуб і ті гілі -

Се Ізрайля дванадцять колін,

Розбуялих на Нілі.

 

І жахались, що мимо всіх праць,

І знущань, і като́вань,

Той Ізраїль росте та росте,

Як та Нілова повінь.

 

Знали всі: як в гебрейській сім'ї

Родить пе́рвенця мати,

То в єгипетській мусить в той день

Первородне вмирати.

 

Та не знав ніхто ради на се,

Не придумав підмоги,

Тільки ти, перекиньчик, упав

Фараону під ноги.

 

І сказав: «Ти позволь їх мені

Повести у пустиню,

Я знесилю, і висушу їх,

І покірними вчиню».

 

І додержав ти слова, повів

Нас, мов глупу отару,

Фараону на втіху в піски,

Нам на горе і кару.

 

Скільки люду в пустині лягло!

Ті піски і ті скали

Сотням тисяч Ізрайля синів

Домовиною стали!

 

А тепер, коли з наших ватаг

Тільки жмінька лишилась

І Ізраїля сила грізна

По пісках розгубилась,

 

Коли дух наш хоробрий упав,

Мов нелітня дитина,

І завзяття пом'якло в душі

Наче мокрая глина,-

 

Ти ведеш нас у сей Канаан,

Мов до вовчої ями.

Адже зверхником тут фараон

Над усіми князями!

 

Се ж безумство - тисну́тися нам

Самохітно до пастки!

Чи нам тут воювать єгиптян,

Чи просити їх ласки?»

 

«О Датане,- промовив Мойсей,-

Не журися, мій сину!

Канаана тобі не видать,

Не гнуть гордую спину.

 

Не одне повіда́ю тобі,

Небораче Датане:

При смерті́ тобі й п'яді землі

Під ногами не стане».

 

«Гей, гебреї! - Датан закричав.-

Ви ж клялися Ваалу!

Чи ж забули так скоро свою

Учорашню ухвалу?

 

За каміння! Він кпить собі з нас,

Так, як кпив разів много.

Най