Читати книгу - "Дім на березі озера, Мері Лоусон"

я думала про Метта. Я думала, що почувалася так, ніби якимось чином його зрадила. Саме так я почувалася. І не могла зрозуміти чому, бо, насправді ж, Метт зрадив себе сам.

Глава 17

Певно, всю ту зиму, доки ми переймалися своїми власними негараздами, справи у Паїв погіршувалися. Думаю, якби ми приглядалися, то побачили б якісь прояви цього, але ферма Паїв стояла досить віддалено, а зима видалася такою холодною, що люди не ходили з дому без нагальної потреби. Паї перестали відвідувати церкву, але кілька тижнів це нікому не видавалося підозрілим – усе одно половину зими дороги були заметені, тому на службах бракувало багатьох парафіян.

В іншу пору року Люк і Метт перші помітили б, якби щось було не так, але взимку вони на фермі не працювали, тож із Паями не зустрічалися.

Від тієї бійки з Алексом Кірбі у жовтні Лорі не приходив до школи. За словами місіс Стенович, яка мешкала на північному краю містечка і бачила, коли Паїв хтось відвідував, до них перед Різдвом кілька разів забігала міс Керрінгтон. Напевно, нагадувала Келвінові про юридичне зобов’язання віддавати дітей до школи, доки їм не виповниться шістнадцять, але, вочевидь, це нічого не змінило.

На той час Лорі скоро мало виповнитися п’ятнадцять, і шкільна рада була схильна заплющувати очі на прогули дітей із ферм, бо знала, що ті потрібні вдома.

У кінці березня, коли почалася відлига, Метт і Люк знову почали працювати на містера Пая. Приблизно тоді Розі стала дуже рідко бувати в школі. Вона з дитинства часто хворіла, підхоплювала кожного мікроба, але, певно, міс Керрінгтон запідозрила, що цього разу щось було не так, бо за тиждень після того, як хлопці повернулися до роботи, прийшла з ними побачитися. (Якщо вона й знала про нашу власну маленьку кризу, то не виказувала себе. Хоча звідки їй було знати? Лікар Крістоферсон пліткарем на був.)

Вона прийшла поцікавитися, делікатно, явно розуміючи незручність питання, чи, на думку хлопців, у Паїв усе гаразд? Я знаю так багато, бо підслуховувала, але потім Метт зачинив двері, тож мені невідомо, що вони відповіли. Хай там що, та, однак, цього виявилось не досить.

Думаю, якби Лорі був точною копією батька не лише зовні, а і вдачею, то все могло скластися інакше. Вони все одно б конфліктували – з того, що розповіла міс Вернон про історію їхньої сім’ї, ясно, що конфліктів між ними не уникнути – але, може, все було б не так погано. Зі слів міс Вернон, Келвін ніколи не протистояв батькові. А Лорі протистояв. Лорі було не залякати. Думаю, це справді доводило Келвіна до сказу. Не мати хоробрості кинути виклик своєму батькові, терпіти стільки знущань, так довго, а тепер вислуховувати зухвалі слова – думаю, так він це бачив – від свого сина; певно, то була остання крапля.

Так можна пояснити, чому саме того року їхні справи погіршилися. Лорі на той час добре підріс. У дитинстві він не наважувався огризатися, але тепер відваги йому додавав тестостерон у крові.

Навіть не уявляю, як почувалися місіс Пай і Мері, спостерігаючи, даремно силкуючись розв’язувати все мирно, намагаючись утрутитися. Тієї зими місіс Пай зламала руку. Носила гіпс кілька місяців. Сказала, що послизнулася на льоду й забила її об поріг. Може, так і було.

Якось вона прийшла до нас – швидше за все, ранньою зимою, коли ще хоч трохи виходила надвір. Щось нам принесла, якийсь гостинець, певно. Пам’ятаю, як вона стояла біля дверей і питала Люка, як наші справи, і пам’ятаю, що, хоча й дивилася на нього, та явно не звертала уваги на його відповідь. Здавалося, вона дослухалася до чогось. Так би мовити, слухала через верх. Думаю, вона перебувала у постійному стані чекання наступної кризи.

А щодо Розі – не пригадую, щоб вона колись була стовідсотково нормальна, але того року більшість часу, навіть доки ходила до школи більш-менш регулярно, вона була німа, мов камінь. Певно, страх зробив Розі дурною. Певно, страх зробив її закляклою.

Але найтяжче мені думати про Мері. Здатність співпереживати, як каже Деніел, не була найкраща моя риса, а співпереживати людині, що не подобається, тим паче. Мері мені ніколи не подобалась. Пам’ятаю, як одного надвечір’я я вийшла надвір шукати Метта; він запізнювався, і страх, що в таких випадках я щоразу відчувала, сягнув тієї межі, коли я більше не могла терпіти, тож одягнула пальто, взула чобітки і вийшла на дорогу його виглядати, як завжди, уявляючи автобус у кюветі, а Метта, мертвого, – поряд із ним. А натомість ось він, стоїть у кучугурі, залишеній снігоочисником, і розмовляє із Мері. Її руки складені в типову захисну позу, очі й ніс червоні. Вигляд у неї як завжди був жалюгідний. Думаю, я її зневажала. Очевидячки, я винуватила її в тому, що вона затримувала Метта.

Але вона, певно, теж страждала. Тепер я це розумію.

* * *

А щодо нас, Метта, Бо й мене, ну, діставшись до самого дна, справи сім’ї Моррісонів нарешті почали покращуватися.

30-те березня, неділя

Люба тьотю Енні,

Як вам ведецця? Сподіваюся що добре. Містер Тьортл упав снову із даху. Він прибирав сніг щоб дах не обвалився і впав і сламав ногу. Місіс Тьортл каже що він надто дурний і надто старий. Міс Керрінгтон каже може Люк хоче бути сторошем.

З любоф´ю

Кейт

6-те квітня, неділя

Люба тьотю Енні,

Як ваші справи? Сподіваюся що добре. Люк тепер шкільний сторош. Йому треба ходити до школи дуже зрання й роспалювати вогонь і відкидати сніг і робити все що потрібно і йому доводиться мити туалети. Але він каже що не проти. А влітку йому буде треба вирубати отруйний плющ бо міс Керрінгтон каже що він не треба.

З любоф´ю,

Кейт

Отакі справи. Сталося саме так, як казав Люк – щось нагодилося. Власне, за кілька тижнів нагодилося дещо ще.

Але, трохи повертаючись: у наступні після «інциденту» між Меттом і Люком дні лікар Крістоферсон приходив декілька разів, буцімто оглянути Меттове плече, але, певно, кинути оком також і нас із Бо. В останній візит він привів обох хлопців до вітальні й вичитав їм. Мені це відомо, бо я підслуховувала під дверима. Він узяв із собою Моллі, щоб вона розважала нас із Бо, але я вже розкусила цю хитрість і вирішила, що більше не дам тримати себе в невіданні. Переконана, що то був мій