Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Вона курила, тримаючи сідницею двері, а запопадливий і вихований американець пропонував свої послуги. Лізка піймала іскру в моїх очах і пішла мені назустріч. Ми зупинилися одне проти одного, і її коліно вперлося мені в пах. Вона сказала: «Поки що буду вирішувати я, а не ти… Зрозумів, конюх…» Мене обдало жаром. Це так обдає жаром, коли тебе в дитинстві накривають за чорно-білими листівками порнографії. Я нагнув дуло «скорпіона» і ткнув цівкою у велике красиве зелене око; нижня її губа бридливо поморщилася, оголивши негарно, зовсім неестетично рядок білих різців. І ми рушили до ліфта. Американець сказав, що поїдемо ще на один поверх, передостанній, не інакше, він перекинув цю контору туди, а так — ну його… Це за числом восьмий поверх спіралеподібної бетонної споруди, що у маленьких провінційних містечках нагадувала асенізаторські відстійники, де ми з Блохом грали й у тевтонських рицарів, тільки ця споруда вражала своєю грандіозністю, — з висоти я бачив замерзлу річку, місто і туман. Туман — рідня тіні. Тут тільки ілюзія абсурдності порожніх кімнат, порожньої країни, все це обведено одним жирним пунктиром, абсурдність на перший погляд тільки виднілася — це ви немилосердно втягуєтеся в чиїсь добре відрихтовані схеми, гарно розроблений і спрацьований проект. Якби я на місці дурного моавіта чи ще когось зупинився біля підніжжя вавилонської вежі, то обов'язково запитав би: для чого це? Але той, хто будував і наказував будувати такі речі, що стали складовою частиною твого життя, мали досить розуму, щоб повернути на свою користь. Найбільший пік егоїзму ми називаємо абсурдом. Семиликою абсурдів говорить Провидіння, але ніколи не шахрай.

Це за числом восьмий поверх. Восьмий поверх, восьмий ярус у солодкому тумані тютюнового диму Тільки у напівпорожніх кімнатах, сирих коридорах, трупарнях я відчуваю чийсь невловимий порух, що направляє наші долі. І великоповажні слова, — аж іноді хочеться схилити перед ними голову, — набувають убогих і нікчемних обрисів у житті. Блажен той, хто може жити і проживати декілька життів, і, не інакше, нас усіх відправлять до пекла, бо людина віддавна неспроможна справитися з власним життям. Закон заведений на всю силу, і його ніхто не думає зупиняти; його реконструюють через кілька тисяч років, коли людство досхочу наплюється в обличчя пророків, святих, доки вони їх не каменують, порозпинають, витягуючи раз по раз лик якогось незрозумілого і вигаданого божества. Не інакше, святість часто переходить в юродство, а з юродства у богохульство. Народові небезпечний як атеїзм, так і віра.

Восьмий ярус у тугих вирунах сизого диму. Американець лупив стривоженим поглядом на купки людей, які, видавалося, не мали обличчя, що підпирали стіни і гомоніли між собою, вони запускали півні диму, поважно і чемно розповідаючи щось, напевне, дуже важливе. «Заховай ствол, ідіоте…» — гаркнула Лізка і цокнула мене гострим каблучком. Ми йшли коридором під могильне мовчання людей попід стінами. Я тримав руку напоготові. Американець дихає мені в потилицю, краєм ока я ловлю Лізку з відсутнім порожнім поглядом; американець навпаки, якщо я не помиляюся, то це велика любов, не інакше. В мене крутить у паху, переходить на живіт, хапає під низом. Я поміцніше стискаю рукоятку пістолета. Не інакше, я їх колись пришию, сучі діти.

Ми нарешті зайшли в закапелок, зупинилися перед велетенськими дверима, з усього видно, броньованими, з широкою бронзовою чи мідною табличкою, де навіки вигравіювано: «Директор». Магія цього слова десь звіддалеку змушує підійматися в мені хвилі страху, але я тушу її, натиснувши широкий контакт дзвоника. Нам довго не відчиняють. І я слухаю, як єхидно шепочуться між собою співпрацівники, на кшталт: ич, які швидкі вишукалися. Я починаю грюкати. Лізка терзає мобільник, призначення якого навряд чи відоме цим остолопам. Вона викликає підмогу. Я дубашу двері. Нам відчиняє перекошена від люті мармиза секретарки, яка тільки-но виконала свій усталений історичний обов'язок. Я пхаю їй ствол прямо в горлянку, з насолодою слухаючи, як тріщать її передні різці. Вона ойкає і падає навзнак. Лізка лається по телефону благим матом, а пришелепкуватий американець лопотить і доводить, що так порядні люди не чинять. Доки Лізка не дає йому кулаком під дих.

Вузька гарна спина Лізки обертається до мене, чорні коси — запах диму, матіоли, парфумів і нудотний чоловічий запах, якого я ще не чув. Вона перегороджує мене, що для опецькуватого чоловіка, котрий поспішав на поміч, виросло у велетенську проблему. Лізка витягає з сумки «беретту» і тицяє її у червоного пористого писка добродія, зі щоками і лобом, всіяними дрібними, завбільшки з сірникову головку, бородавками. Шкіра у нього просякнута алкогольними приступами гіпертонії, але шкіра пружна, доглянута, випещена роками неробства. Лізка витягує руки, сама потягується кішкою, граючи спиною, виставляючи круглого міцного задка, і хрипким, але урівноваженим голосом, через тремтяче плече чоловіка, що готовий з переляку заритися в кахлі п'ятаком, звертається до решти: «Спокійно! Це не напад. Ми з карного розшуку. Ми прийшли у справі…»

Двері нарешті прочиняються. До холу, де лежить з заюшеним писком секретарка, тримаючи догори руки, вийшов моложавого вигляду чоловік, років під сорок, і скоромовкою заговорив до американця. Він зривався на істерику, але Герман кількома словами його заспокоїв. Його називають Пилиповичем, і він відразу впізнає мене. Обличчя видовжене, можна назвати інтелігентним, аби не здоровенні селянські вуха. Він якраз стояв на сонці, а сонце било у широке заґратоване вікно, крізь кімнатну пальму в кольоровому вазоні, й вуха у нього зараз були рожеві. Він то дивився на свою секретарку, що скулилася на зачовганому килимі, посмикуючи нервово ногами і руками, то переводив збожеволілий від жаху погляд на Лізку, що тримала на прицілі опецькуватого, з писком п'яниці чоловіка. Я усміхнувся, опустив ствол і простягнув руку. Чоловік, котрого називали Пилиповичем, якось навіть вдало затрусив великими вухами, почав швидко перепрошувати і гукнув, щоб заспокоїлися, це непорозуміння.

Ми, перемовляючись, заходимо досередини, в розкішний кабінет, з великими порцеляновими тарілками, підібраними зовсім без смаку, на стінах, з пістолями, з шаблями; вже дорогою ми мило розмовляємо про непотрібні, але знайомі для нас речі, як добре виховані люди. Тільки Лізка стовбичить у проході й відмовляється заходити, вона кричить, щоб я відпустив американця, вони, мовляв, поїдуть звідси, а ви домовляйтеся; за вікнами впала шапка снігу, дві сині краплі звалилися з коміра, розбилися об носок черевика, і я пригадав, що вона примусила водія зупинитися біля річки, біля широкого рукава, що розвертав широкий степ разом з налиплими багатоповерховими дачами, вкритими червоною черепицею, вона стояла проти води, розставивши широко, по-чоловічому, ноги, сильна, спокійна