Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

говорив Адріан Стіллер.

Мартін здавався блідим. Вістінґ намагався відчитати його думки з порухів тіла й виразу обличчя. Долоня й далі судомно стискала спинку стільця, кутик губ ледь здригнувся. Але якось однозначно витлумачити міміку було важко.

— Я, правду кажучи, не люблю таких телепрограм, — промовив Вістінґ, а Мартін згідливо кивнув.

Це була неправда. Вістінґ нечасто їх дивився, але вони йому подобалися. Формат програми — ток-шоу — давав можливість трохи підняти завісу й показати глядачам, як працює поліція, а ще не раз допомагав у розслідуванні злочинів. Однак зараз Вістінґ хотів задемонструвати Мартінові, що він на його боці, що він з ним заодно. Це було важливо напередодні спільних вихідних.

— Вони цинічні й спекулятивні, — додав Вістінґ, сьорбаючи каву.

Мартін відпустив спинку стільця, схрестив руки на грудях. Його дихання стало важчим.

— Це — розвага, — вів своє Вістінґ. — Не вважаю розважальний формат коректним у таких серйозних справах.

Мартін Гауґен повернувся до нього обличчям. Щось майнуло в його погляді, щось стражденне. Промайнуло й за мить зникло.

— Заїхати по тебе завтра о четвертій? — запитав Мартін.

* * *

Ліне сиділа перед телевізором і, нахилившись вперед, ловила кожне слово Адріана Стіллера. Під густим студійним гримом кудись поховалися на його обличчі ознаки втоми.

Досі він ще нічого не сказав такого, чого не було б у її статті. Навіть навпаки. Огляд був поверховим і простуватим. Читачі «ВҐ» отримають значно цікавіше чтиво.

— Чи існує шанс, що Надія Кроґ досі жива, як гадаєте?

— Ми допускаємо таку ймовірність, — кивнув Стіллер. — Саме тому попросили фахівців намалювати портрет Надії, якою вона могла би бути на вигляд сьогодні.

Ліне аж рота розтулила від обурення. Про це Адріан Стіллер ані словом їй не обмовився. Ведучий обернувся до камери.

— Зараз ми вперше покажемо імовірний нинішній портрет Надії Кроґ, — сказав він, і наступної миті на екрані з’явився рисунок олівцем.

Ліне обхопила голову руками й застогнала. Екран розділився: на лівій половині — фото юної Надії Кроґ, на правій — реконструкція обличчя, такою жінка могла бути сьогодні.

— Розкажіть, як саме створюють таку реконструкцію? — запитав ведучий.

Адріан Стіллер почав пояснювати, але Ліне вже його не слухала. За нечисленні години до появи її статті, реконструйований портрет Надії пошириться усіма онлайн-виданнями, і Лінина публікація зблякне перед ними.

* * *

Мартін Гауґен рушив на кухню. Телевізор ще був увімкнений. Кримінальні експерти дискутували про давнє викрадення Надії Кроґ.

— А можемо спробувати виїхати трохи навіть раніше? — запитав Мартін.

Програма, здавалося, зовсім його не цікавила.

— Четверта — нормально, — відповів Вістінґ і вийшов з вітальні вслід за Мартіном.

Задзвонив його телефон. Він вийняв мобільний і побачив на дисплеї «Ліне». Мабуть, щось важливе, подумав він. Зараз не час Гаммерові телефонувати.

Вістінґ зупинився на порозі, на достатній відстані від Мартіна, аби той не почув басовитого голосу Нільса Гаммера, увімкнув розмову й ледь не впав, почувши в слухавці голос доньки.

— Ти вдома? — запитала вона.

— Саме в дорозі додому, — відповів Вістінґ, увійшов до кухні, поставив порожню кавову філіжанку. — Заїжджав на хвилинку до Мартіна Гауґена. Як справи?

— Хотіла знати, чи ти дивився передачу про викрадення Надії Кроґ.

— Ми її подивилися тут. Телевізійники перейшли тобі дорогу?

— Я була певна, що ця справа лише моя. Ми мали б високі рейтинги читачів і слухачів, — обурювалася Ліне. — А тепер бальончик здувся, так би мовити!

— А може, навпаки? Ти про це не думала? — запитав Вістінґ. — Може, передача лише підхльосне зацікавлення, і читачів стане ще більше?

— Можливо… Просто я вважаю це непорядністю з боку отого прибацаного Стіллера з Кріпоса. Він увесь час знав про це і нічого мені не сказав! Натомість дав нам ілюзію, що ми перші і єдині. Скидається на те, що він спланував усе заздалегідь.

— Що кажуть у редакції? — запитав Вістінґ, щоб уникнути коментарів.

— Я телефонувала Фростові, але він не бере слухавки. Спробую ще раз. Заїдеш до мене по дорозі додому?

— Обов’язково! — пообіцяв Вістінґ. — То була Ліне, — пояснив він Мартінові, кладучи мобільний до кишені.

— Я так і зрозумів, — усміхнувся Мартін, сідаючи до столу.

Вістінґ не сідав.

— Вона ледь не в розпачі. Отаке з тими журналістами. Завжди хочуть бути першими, а тут її обігнали просто на фініші.

— Як її справи? — поцікавився Мартін.

— Більш-менш добре. Зараз працює фрілансером. Це жорсткий ринок з поганою оплатою праці.

Вістінґ мимоволі зиркнув на шухляду комода, де, як він знав, лежала подячна листівка Ліне за подарунок до першого причастя. Можна було б запропонувати Мартінові навідатися до Ліне в гості, познайомитися з Амалією, але він змовчав.

— Тумас приїхав на тиждень у відпустку, — сказав Вістінґ натомість. — Був за няньку Амалії, доки Ліне працювала над статтею і подкастом.

Він ступив крок до дверей. Мартін знову підвівся, щоб його провести.

— Переказуй їм вітання!

— Обов’язково перекажу, — пообіцяв Вістінґ, хоча добре знав, що нічого переказувати не буде.

Мартін стояв на порозі, доки Вістінґ прямував через подвір’я до авта.

— Побачимося завтра о четвертій! — гукнув Мартін йому навздогін.

45

Ліхтар на стовпі перед будинком Ліне перегорів. Треба завтра повідомити комунальну службу, подумав Вістінґ.

Він припаркувався під парканом. Вийняв з нагрудної кишені сорочки диктофона, від’єднав і поклав у консоль між сидіннями. Вийшов з авта, підійшов до дверей. Двері були незамкнені. Він відчинив їх, не дзвонячи. Тумас був ще тут, бо його черевики стояли в коридорі. Вістінґ скинув черевики, легенько постукав в одвірок коридорних дверей і ввійшов до вітальні. Тумас сидів з телевізійним пультом у руках. Ліне — з ноутбуком на колінах. Вона підвела голову й помахала рукою.

— То як, з кимось розмовляла? — запитав Вістінґ.

— A-а, так. Ніякої катастрофи.

Тумас закотив очі.

— Маленький кінець світу тут таки був, — прокоментував він.

— Просто не люблю, щоб мене мали за дурепу, — відрубала Ліне. — Він міг би й грати з відкритими картами.

— Поліцейська робота — не гра відкритими картами, — заперечив Вістінґ сідаючи. — Журналістів, зрештою, це також стосується.

— Здається, у нас з ним родинні зв’язки, — устряв Тумас. — Ліне знайшла пра-пра-когось-там з Мюсена з прізвищем Стіллер.

— Якщо він ще щось ховає за пазухою, я мовчати не буду, — огризнулася Ліне.

— Це ж як?

— Напишу, що поліція має підозрюваного!

Вістінґ перевів погляд на екран телевізора.

— А що, справді, має? — запитав Тумас, випроставшись на стільці.

— Він сказав це на нашій першій зустрічі, а потім підтвердив у моєму інтерв’ю, — відповіла Ліне.

— Кого підозрюють? — поцікавився Тумас.

— Цього він, звісно, не сказав, але ми вивідаємо і подамо ім’я першими.

У телевізорі