Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

вигляд, та я зрозуміла: вона не хотіла міняти сукню після того, як зачіска буде готова.

— Будь ласка, мені цукерок, — мовила я так ввічливо, як тільки могла, але вийшло дуже тихо і касирка мене не почула; я повторила гучніше, тоді пані підвелася, заледве піднявши своє тіло.

Похитуючись, вона підійшла до коробок з цукерками і стала виймати пальчиками-сосисками тверду карамель і драже, зацукровані полуниці та довгі чорні й червоні намиста локриці, накладати все це в пакет з коричневого паперу, щоразу називаючи мені ціну. Я поклала всі монетки на стійку, сподіваючись, що вона не помітить, які в мене брудні руки, адже я возила ними по підлозі, аж раптом, тієї миті, коли я вже хотіла подякувати їй і попрощатись, касирка мені сказала: «Котику, ти можеш мені блискавку застебнути?» — і повернулася до мене спиною. Я побачила, що застібка на її сукні піднята лише до половини, що спина в неї біла й м’язиста, як м’ясо кита; мої пальці плутались у застібці — щоб витягнути її нагору, я мусила зібгати у зморшки білу плоть під блискучою зеленою тканиною, я боялася, що нічого не вийде, почервоніла, а пані тим часом поводила плечима, щоб полегшити мені завдання, однак спина все одно не поміщалась у сукню — достоту живіт, який не влазить у штани; коли ж блискавка нарешті доповз­ла до верху, касирка промовила: «Бач, вочевидь, увечері мені краще взагалі не дихати!» І додала: «Дякую, котику», — простягнувши мені в подарунок дві карамельні фігурки, а я так нервувала, що мало не випустила їх із рук.

Коли я нарешті повернулася до мами — не розірвана на зворотному шляху псами-вовками, — вона застилала ліжко, її волосся було скуйовджене, на обличчі був дивний вираз, а Пітер зник.

— А де Пітер?

— Він мусив уже піти.

— Але ж ти казала, що ми пограємо в карти!

— Авжеж, серденько, я пам’ятаю, та йому подзвонили, дуже нагальна справа... Він просив мене поцілувати тебе від нього.

Я нічого не відповіла, проте відчула себе розчарованою й ошуканою.

Мама запалила цигарку і з силою обома ніздрями вдихнула дим (як же мені це сподобалося!).

— Як тобі Пітер?

— Нібито непоганий.

— А він тебе дуже любить.

— Він же мене взагалі не знає.

— Знаєш, що він мені про тебе сказав?

— Не знаю. Що?

— Він сказав: «У цій маленькій макітрі вариться щось цікаве!»

— Що таке макітра?

Мама засміялася.

— Янголе мій, макітра — це голова!

Щоб остаточно очистити сумління, я запитала:

— Ти вийдеш за нього?

— Як ти вгадала?

Ця новина вдарила мене, мов хвиля від вибуху.

— Ти вийдеш за нього... — тихо, затамувавши подих, повторила я.

— Ходи, серденько, сядь мені на коліна.

Звісивши ноги з ліжка, мама простягнула до мене руки — і я кинулась у її обійми.

— Слухай уважно: поки що це таємниця, дідусеві й бабусі про це говорити не треба. Гаразд? Пітер — дуже хороша людина, він керує моєю кар’єрою, навесні він організував для мене просто неймовірний тур, я проїду всією країною, я стану зіркою, Седі!

— А ти кохаєш його?

— Чи я його кохаю... — перш ніж продовжити, мама уважно подивилась на мене. — Серденько, кохання для мене — річ малозрозуміла. Однак я точно знаю одне: Я... ЛЮБЛЮ... ТЕБЕ! Гаразд? Щодо решти... просто не забивай собі дурним голову. Я це візьму на себе.

— А коли ви поберетеся, чи зможу я переїхати жити до вас, це не буде неподобним вчинком?

— Як? Неподобним?! Дитино моя! А й справді, ну й вариво в цій макітрі! Ніколи не йшлося про якесь неподобство — річ завжди була в грошах. А зважаючи на те, як ідуть справи, то відповіддю на твоє запитання буде величезне... ТАК!!! Але про це теж поки що варто мовчати. Гаразд? Обіцяєш?

Мама підвелась і обійшла кімнату, запалюючи лампи, бо сонце вже сідало і в помешканні стало темно. Я пішла за нею в куток, що слугував за кухню, і вона підхопила мене на руки й посадила на один із високих табуретів біля барної стійки — так мені зручно було спостерігати, як вона готує.

— Зроблю нам гамбурґери, добре?

Я замислилась, чи варто розповісти їй про «Розхристаних Джо» — відкриті гамбурґери, якими я смакувала на дні народження Лізи, — і вирішила нічого не казати, бо мама могла подумати, що я невдячна або що я критикую її спосіб харчування, тож я просто мовила «Клас!». Мама вийняла з холодильника м’ясо, порізала його на шматки і пропустила через м’ясорубку, чомусь при цьому згадавши пісеньку (а втім, мамі усе нагадувало відомі мелодії); крутячи м’ясо, вона проспівала мені історію юного голландця на ім’я Джонні Барбек, який одного чудового дня винайшов механізм для виготовлення ковбас. Його сусіди боялися, що їхні коти і пси підуть на фарш, — тут я голосно розреготалась. В останньому куплеті механізм зламався і Джонні Барбек стрибнув усередину, щоб його полагодити, та його дружина була сновидою, вона, не усвідомлюючи, ввімкнула механізм, і тут мама дуже кумедно заспівала:

Різко натиснувши на деку,

Зробила фарш з месьє Барбека!

Мама підморгнула мені, щоб я разом з нею заспівала приспів, і я радісно затягнула:

О Джонні Барбек, бідний Джонні!

Ти вже не покажеш лиця.

Не варта була тебе, Джонні,

Машина пекельна оця!

...і так далі. Я співала щосили, щоб мій голос лунав не тихше, ніж мамин, та марно — він був мов сироватка порівняно з вершками.

— Знаєш, що таке «гамбурґер»? — запитала мама, ліплячи з м’яса невеличкі кульки.

Відповідь була очевидна, а отже — неправильна.

— Ні.

— Це пан, який живе у Гамбурґу! А що таке «болоньєзе»?

— Ну, я гадаю...

— Та що там гадати! Це пані, яка живе у Болоньї! А що таке «стейк»?

— Хлопчик, який живе у Стейксвіллі? — припустила я, показуючи мамі, що вловила суть.

— Та ні, от дурне! Це товстий шмат м’яса!

Вона розреготалась, а я подумала, що в жодної дівчинки з нашого класу немає такої надзвичайної мами.

Коли вона повернулася до мене спиною, щоб посмажити гамбурґери, я згадала, що хотіла розповісти їй про викладачку музики і лінійку, — і хоч це було не до ладу, мов виделка до супу, я розповіла.

Мама мовчала.

— Мамо, ти чула?

— А що?

— Ти чула, що я сказала? Міс Келлі б’є мене по зап’ястках лінійкою. Дуже сильно. На