Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

поклав руки Лінді на плечі і поцілував її в обидві забинтовані щоки, а тоді сказав:

— Вам теж треба добре виспатися. Я скоро зайду, і ми знову зіграємо в шахи.

Одначе після того ранку бачилися ми мало. Міркуючи про все це згодом, я дійшов висновку, що таки наговорив тієї ночі зайвого, і варто було, мабуть, усе ж вибачитися або принаймні спробувати свою поведінку пояснити. Коли ми повернулися в її номер і разом реготали до знемоги там на дивані, мені здавалося, що знову піднімати цю тему не варто, що це було б навіть неправильно. Тож коли ми того ранку прощалися, я думав, що все це вже в минулому. Хай там як, я сам бачив, як легко Лінді перемикається. Можливо, згодом мої слова таки збігли їй на пам’ять і знову її розсердили. Хто його зна? Так чи так, хоч я й чекав на дзвінок від неї, вона так і не подзвонила — ні того дня, ні наступного. Натомість я чув, як за стіною на повну гучність звучать один за одним записи Тоні Ґарднера.

Коли я врешті-решт таки до Лінді зайшов, днів через три-чотири, вона поводилася привітно, але тримала дистанцію. Як і під час першої нашої зустрічі, багато говорила про своїх знаменитих друзів, однак про те, що спонукає когось із них посприяти моїй кар’єрі, не обмовилася більше жодним словом. Утім, мені й самому про це не йшлося. У шахи зіграти ми спробували, але у Лінді постійно дзвонив телефон, і вона йшла у спальню говорити.

А два дні тому ввечері постукала до мене у двері і сказала, що виписується. Борис був усім задоволений і погодився зняти бинти у неї вдома. Попрощалися ми по-дружньому, але справжнє прощання відбулося, таке враження, того ранку після нашої ескапади, коли я поклав руки їй на плечі і поцілував її в обидві щоки.

Ось це і є історія про те, як я ненадовго став сусідом Лінді Ґарднер. Я зичу їй усього найкращого. Що ж до мене, то до мого, так би мовити, розкриття ще шість днів, а до того моменту, коли мені дозволять подути в мундштук, — набагато довше. Та я до цього життя вже звик і збавляю годину за годиною цілком задоволено. Вчора телефонувала Гелен — поцікавитися, як у мене справи, і коли я розповів, з ким познайомився, вона була просто вражена і спитала:

— Хіба Лінді не вийшла знову заміж?

А коли я пояснив їй усе з цього приводу, сказала:

— Ага, правильно. Я, напевно, переплутала з тою... ну, ти знаєш, як там її...

Ми довго говорили про всяку не надто важливу всячину — що вона дивилася останнім часом по телебаченню, як до неї навідалася подруга з дитиною. Потім Гелен обмовилася, що про мене запитував Прендерґаст, і в голосі її тієї миті прозвучала явна напруга. Мені мало з язика не зірвалося: «Агов, що це? Невже ім’я твого коханця справді тебе дратує?». Та я промовчав. Лише попросив передати йому привіт, і вона більше про нього не згадувала. А може, мені здалося. Звідки я знаю, може, вона просто під’юджувала мене йому подякувати.

Коли Гелен ось-ось мала вже покласти слухавку, я мовив: «Люблю тебе», — дещо наспіх, тим повсякденним тоном, яким зазвичай говоримо це дружині чи чоловікові. Вона на кілька секунд примовкла, а тоді відповіла мені — тими самими словами, тим самим тоном. І відключилася. Бог його знає, що це все означало. Тепер, гадаю, робити нічого — лише чекати, коли знімуть пов’язки. А що тоді? Може, Лінді має рацію. Може, як вона каже, мені потрібна якась перспектива, а життя не можна зводити лише до любові до когось одного. Може, для мене це й справді поворотний момент, і попереду — вища ліга. Може, вона таки має рацію.

Віолончелісти

Після ланчу ми грали тему з «Хрещеного батька» вже втрете, тож я поглядав на туристів, що сиділи на площі, і намагався вирахувати, хто з них слухає її того дня вже не вперше. Взагалі вони здебільшого не проти послухати улюблений мотив ще раз чи й два, проте давати їм таку можливість надто часто не можна, а то ще подумають, наче ви не маєте гідного репертуару. Втім, цієї пори року у повторенні номерів зазвичай нічого такого немає. Завдяки першому натяку на осінні вітри і просто сміховинній ціні на каву люди за столиками не засиджуються. Хай там як, саме тому я й блукав поглядом по обличчях на площі, коли раптом побачив Тібора.

Він махав рукою, і спершу я подумав, що то до нас, але потім збагнув, що це радше спроба привернути увагу офіціанта. На вигляд він постаршав, додав на вазі, та все ж упізнати його було зовсім не важко. Я легенько підштовхнув ліктем Фабіана, який сидів зі своїм акордеоном поруч, і кивнув у бік Тібора; показати як слід не міг, бо саме мусив обіруч тримати саксофон. Якраз тієї миті я й усвідомив, що з гурту, який того літа познайомився з Тібором, нікого, крім нас із Фабіаном, уже й не зосталося.

Гаразд, то було сім років тому, та все одно мене ця думка вразила. Коли ви щодня граєте отак разом, то з часом звикаєте сприймати оркестр мало не як сім’ю, а інших музикантів — як братів. І коли вряди-годи хтось від’їжджає, хочеться думати, що зв’язок між вами не втратиться, і він слатиме листівки з Венеції або з Лондона чи куди там ще його занесе, а може, надішле навіть фото свого нового оркестру — писатиме десь так, як пишуть додому, у старе рідне село. Тож такі-от випадки неждано-непрохано нагадують про те, як стрімко змінюється все навколо. Про те, що сьогоднішні нерозлучні друзі перетворюються завтра на зовсім чужих людей, які, розкидані по цілій Європі, грають тему з «Хрещеного батька» чи «Осіннє листя» на площах і в кафе, де ти ніколи не побуваєш.

Наш номер добіг кінця, і Фабіан невдоволено зиркнув на мене: той поштовх припав акурат на його «персональний пасаж» — не те щоб соло, та все ж один із тих рідкісних моментів, коли скрипка і кларнет змовкають, я забезпечую не надто гучне тло, а мелодію тримає власне він зі своїм акордеоном. Коли я спробував пояснити і показав на Тібора, котрий тепер уже помішував за столиком під парасолею каву, Фабіан начебто й не відразу його згадав і