Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 167
Перейти на сторінку:
його в пориві вдячности за все те, що він для неї зробив і ще зробить. «Знаєш, що ми зробимо, стара, ти і я?» Тут він так ущипнув її за литку, що вона аж зойкнула. «Ти будеш з нами разом». — «Та ні». — «А я кажу, так. Думаєш, що обійдеться без тебе?» — «Так вас аж п'ятеро, й усі такі міцні чоловіки». Ще й які міцні, це вона знає. «Я навіть повартувати не можу, — лепече вона далі. — У мене ж розширення вен. Як же я допоможу?» — «Та ти боїшся, Ґусточко». — «Боюся? Чого б це? Якби в тебе було розширення вен, чи багато ти б набігав? Навіть такса швидше біжить. А як вони мене зловлять, ти також влипнеш, я ж твоя жінка». — «А чим я завинив, що ти моя жінка?» Він знову вщипнув її за литку, з почуттям. «Припини, Паулю. А то я вже зовсім розхвилювалася». — «Бачиш-но, стара, ти станеш зовсім іншою людиною, якщо виберешся з цієї кислої капусти». — «Та хіба мені самій не хочеться? Так хочеться, аж слина тече». — «Ще буде діло, стара, зараз — це тільки так, дріб'язок, ти тільки послухай, що я тобі скажу. Знаєш, я цю справу сам проверну». — «Ну ти даєш! А як же інші?» Вона перелякалася. «У тому й річ, Ґусто. Обійдемося без них. Знаєш, такі справи гуртом ніколи не вдаються, це стара пісня. Ну, що скажеш, правий я чи ні? Я буду сам по собі. Нам же тут найближче, живемо на першому поверсі, та й склад у нашому-таки дворі. Так чи ні, Ґусто?» — «Але ж я не зможу тобі допомогти, Паулю, у мене ж розширення вен». Окрім того, їй було досить прикро ще й з іншої причини. Тож із кисло-солодкою посмішкою вона погодилась на словах, а всередині почуття казали їй: ні, ні й ще раз ні!

А наступного дня, коли вже о другій всі працівники фірми пішли зі складу, Ґернер зі своєю дружиною непомітно туди прослизнули, й там їх і зачинили; і ось уже дев'ята, в домі й миша не пискне, Ґернер якраз зібрався взятися за діло, а сторож у той час, очевидно, був десь біля воріт, і уявіть собі, що відбувається! Раптом хтось стукає у двері підвалу. Стук-стук! Послухай, здається хтось стукає. Хто тут може стукати? Не знаю, але хтось постукав. О цій порі ніхто тут не має стукати. Все зачинено. Таки хтось стукає. І знову. Обоє сидять тихесенько й анічичирк. Але хтось далі стукає. Ґернер штовхнув у бік жінку. «Чуєш, стукають». — «Так». — «Що за одні?» Дивним чином їй зовсім не лячно, вона каже: «Напевне, нічого страшного, не вб'ють же нас». Звичайно, той, хто зараз ввійде, вбивати не буде. Він високий і має вусики, й коли він зайде, то вона лише зрадіє. Аж тут знову хтось стукає, ще й так наполегливо, але неголосно. О Господи, так це ж умовний сигнал. «Це хтось, хто нас знає. Точно один із тих хлопців. Я зразу так подумав». — «То чого ж ти мовчиш?» Ґернер хутко прокрався до сходів, і звідки це вони знають, що ми тут, застукали нас, а ззовні хтось шепоче: «Ґернере, відчиняй!»

Хочеш не хочеш — треба відчиняти. Що за лайно, що за паскудство, кляте свинство, так би й потрощив усе довкола себе! Та довелося відчинити, так і є, той довготелесий, сам, її кавалер, Ґернер нічого не помічає, так і не второпав, що вона його здала, бо хотіла кавалерові віддячити. Вона аж засяяла, коли той увійшов до підвалу, не може приховати своєї радости, а її чоловік, злий як бульдог, визвірився на неї: «Чого ти шкіришся?» — «Та я так боялася, що це хтось із будинку або сторож». Ну що ж, до роботи, ділитимемося потім, лайся не лайся, по-іншому вже не вийде, що за свинство!

Коли ж невдовзі Ґернер спробував щастя вдруге, залишивши стару вдома, бо, як він сказав, вона тільки біду накличе, раптом знову хтось стукає, цього разу прийшли вже втрьох і вдають, ніби він їх кликав, то що він мав робити, вже у власному помешканні не господар, з такими пронозами годі змагатися. Ґернер лютує, ну, думає, пора з цим кінчати: гаразд, сьогодні ще попрацюємо разом, раз уже з ними зв'язався, куди тепер подітися, але на цьому — баста; якщо ці песиголовці ще раз поткнуться до мого будинку, де я управителем, і знову лізтимуть в мої справи, буде їм непереливки. Це ж треба — які експлуататори, які здирники.

Цілісінькі дві години працюють вони у підвалі, майже все перетягують у квартиру до Ґернера: мішки з кавою, з коринкою, цукром, добре там почистили, потім пішли ящики зі спиртним, шнапс, вино, перенесли половину складу. Ґернер лютує, бо доведеться все ділити. А стара заспокоює: «Та я ж би не змогла стільки перетягати зі своїми розширеними венами». Ґернер аж слиною бризкає, а ті собі далі носять. «Розширені вени, розширені вени! Та ти могла б давно купити ґумові панчохи, а то в тебе якась дурна економія, постійно економиш не на тому, що треба». А Ґуста все свого довгов'язого пасе очима, та він і сам нею пишається перед своїми, крім того тут — це його діло, це він усе затіяв.

Тягали, як несамовиті, а коли пішли, Ґернер зачиняє за ними вхідні двері, запирає двері на замок і гайда пиячити з Ґустою, принаймні тут йому ніхто на заваді не стане. Вони мусять перепробувати всі сорти, а найкращі завтра зранку збути якимось перекупникам, це дуже втішило обох, Ґуста також рада, таки доброго чоловіка має, адже врешті він її чоловік і вона хоче йому допомогти. Отак із другої ночі сидять обоє аж до п'ятої і куштують всі напої по черзі, куштують ґрунтовно, за планом, з розрахунком. Обоє сповнилися почуттям глибокого задоволення від цієї ночі, наглюкалися до чортиків, повалилися як мішки й поснули.

А близько полудня хтось дзвонить у двері, дзвінок аж надривається. Треба відчиняти. Але Ґернери відчинити не годні. Та і як відчинити, коли вони ніби під наркозом? Але непрохані гості не здаються, вже гамселять у двері, нарешті Ґуста прочунялася, підскочила й штурхає Пауля: «Паулю, там хтось стукає, піди відчини». А той спершу: «Де?» Та вона хутко розтермосила його, боїться, щоб двері не рознесли, напевне, поштар. Пауль підводиться, натягає штани, відчиняє. І тут до квартири вривається ціла бригада, троє чоловіків, чого їм треба, це що, хлопці прийшли речі забрати,

1 ... 46 47 48 ... 167
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"