Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 78
Перейти на сторінку:
відчув, як язики полум’я вихоплюються з бака, обпікають його, перетворюють на палаючий смолоскип. — Але… — він затнувся, не знаючи, що сказати, — не заправив, бо не було кому допомогти… А зараз, мабуть, піду додому. Мама не зрозуміла, про що я її просив. Підеш зі мною?

— То ходімо, й дорогою, якщо хочеш, заправимо автомобіль.

— Бензин уже в машині.

— Чому ж ти його не залив?

— Чому не залив? Бо я повинен повернутися додому, поки мама не відіслала Шаленому Мурахові альбоми з мистецтва.

— Оце так хильнув, не доведи господи!

Вийшли з факультету, але не через великі парадні двері, що були зачинені, а через маленькі бічні, якими випустив їх педель. Ранкова прохолода. Сонячні промені ковзають по тротуарах і стінах будинків. Сонце — геометр ранків і надвечір’їв з його променевими циркулями, що розходяться вранці й сходяться увечері.

Їх перепинив якийсь дідок у довгополому, аж по коліна піджаку, схожий скоріше на жебрака.

— Чого це ви так рано, хлопці, на вулиці Наранхалітос? Коли я був студентом юридичного факультету, ніхто о цій годині ще не приходив.

— Доброго ранку, Ліценціате. — Так його називали, хоча він провчився всього якісь два-три роки. Студенти лестили йому, щоб швидше його спекатись: коли він говорив, то пирскав на свого співрозмовника слиною, осипав шматочками їжі, тютюновими кришками тощо.

— Ми поспішаємо, — мовив засапаний Різник. — Десь іншим разом розповісте нам, як жили готтентоти.

— Краще, ніж ми. Можу вас запевнити, що краще.

Різник мало не вернувся й не сказав дідкові: «У готтентотів принаймні не творилося такого неймовірного паскудства». Та мусив якнайшвидше дістатись додому, аби не допустити, щоб мати вчинила сміховинну річ — повернула альбоми… Повернути отак, без усякого пояснення, на другий день… Ну, нехай би вже не давала йому дивитись на них, але потримала б у себе бодай тиждень…

А Ліценціат пішов своєю дорогою, бурмочучи: «Смакування їжі започаткувало кулінарію, арифметика — політику, статистику. Якби воскрес Іов, великий майстер лихослів’я, то вже б не вдовольнився навіть своїм ім’ям, а прибрав би собі якесь украй нецензурне прізвисько…»

Коли Рікардо Тантаніс прийшов додому, мати вже відіслала альбоми Шаленому Мурахові. А Трояно тим часом дістався до машини, де були наготовлені лійка й каністра з бензином, який залишалося тільки влити в бак.

Гудіння машини, що під’їхала до його будинку, трохи заспокоїло Різника, але він був ледве спроможний говорити. Заїкаючись мало не на кожному слові, попросив Трояно, щоб той відвіз його до Мураха, і вони поїхали.

— Зачекай мене тут, у машині, — сказав Різник товаришеві перед будинком Мураха. — Нікуди не від’їжджай: я тільки туди й назад.

— Якщо хочеш, я й мотор не вимикатиму, — відказав той, щоб подратувати приятеля, який з похмілля почував себе зовсім погано.

— Не блазнюй!

Постукав, і Мурах відчинив йому власною персоною. Очевидно, Мурах у своєму домі завжди виходив сам відчиняти двері гостям. І робив це з таким недоброзичливим виглядом, наче сподівався побачити когось дуже для себе небажаного. Скажімо, когось із уряду. Нехай би спробував поткнутися до нього хтось із уряду — він би його й на поріг не пустив!

— Чуєш, — Різник мало не вхопився за одвірок, опинившись віч-на-віч із Шаленим Мурахом, — я звелів віднести тобі книжки й альбоми, що їх ти мені дав подивитися, бо над моїм домом нависла страшна загроза.

— Здогадуюсь яка. Напевно, хтось дізнався або ж запідозрив, що ти член комітету.

— Ні, Мураху, — відказав Тантаніс, закліпавши очима, щоб здолати нудоту; боявся, що от-от упаде, — зовсім не те. Якби я тобі розповів…

— А ти розкажи: може, я чимось допоможу.

— Дуже коротко, бо Тройо чекає на мене з машиною.

— Я якось розмовляв із цим хлопцем. Хлопчина що треба. Дав йому кілька книжок. Він тобі не казав?

— Ні, не казав.

— То чому це твій дім під загрозою?

— Та через одну серйозну обставину. Розумієш, у нашій родині з давніх-давен існує звичай виставляти у великодню суботу Іуду, якого потім шматує юрма.

— Так, я щось про це чув.

— У цьому звичаї є щось варварське, тому я попросив батьків цього року Іуди не виставляти. Не знаю, як це всім стало відомо, але обурений народ погрожує спалити наш будинок.

— Справді, звичай виставляти Іуду свідчить про певну відсталість, проте навіщо позбавляти народ утіхи полінчувати бодай опудало? Ну то й що твої батьки гадають робити? Я на твоєму місці виставив би замість Іуди якесь інше опудало, якусь іншу ненависну особу. Наприклад, одну з ляльок, приготованих для демонстрації, — провадив далі Мурах і розсміявся своїм безгучним внутрішнім сміхом, показавши рівні маленькі зуби. — Скажімо, якогось генерала.

— Отож я злякався, що твої альбоми можуть постраждати, якщо на будинок буде вчинено напад або його підпалять, і вирішив відіслати їх тобі.

— А мене це здивувало. Хоча нині я мало чому дивуюсь. Знаєш, старий…

— Ну, то я йду: на мене чекає Тройо.

— Вітай його від мене і скажи, що десь днями ми обговоримо проблему, яку він висунув у нашій попередній розмові. Скажи йому, що я з цією метою перечитую Ніцше.

Машина мчала центральними вулицями. Знов їхали до університету.

— То яку це проблему ти висунув перед Мурахом? — спитав Тантаніс у Тройо. — Він просив мене переказати тобі, що десь днями збирається поговорити з тобою на цю тему.

— Нічого особливого. У двох словах: я за те, що народом повинні правити ми, люди вищого гатунку.

— Еліта?

— Мені не подобається оце «еліта». Викликає чимало непорозумінь. Краще так, як сказано в Ніцше…

— Отакої! Додумався завести мову про такі речі з Мурахом. Адже він витає в хмарах.

— Він дав мені кілька книжок, але я вирішив спершу здійснити свій давній намір — добре простудіювати все, що є в літературі про надлюдину.

По дорозі до будинку Монтемайорів Тантаніс і Тройо весь час розмовляли. Але Рікардо не тільки не кращало, ба навіть робилося гірше: калатало серце, тіло, зрошене холодним потом, тремтіло, все його дратувало, охоплював незрозумілий страх.

— Отже, я твердо вирішив узятися за політику, — заявив Монтемайор, входячи до вітальні в супроводі Рікардо.

— Ой, ця вже мені політика! — вигукнула Ана Хулія, яка останнім часом приходила слухати «проповіді» свого брата, не пропускаючи жодної, бо це давало їй змогу перемовитися поглядом із Рікардо.

— У нас політику вважають, — провадив далі Тройо, — чимось осоружним, брудним, заразним, і так воно буде доти, доки її робитимуть нижчі істоти.

— А хто ж іще має її робити? — жваво спитала Ана Хулія.

— На мою думку, її повинна робити надлюдина.

— Критерієм… — почав був Рікардо.

— Помилковим критерієм наших родин, — закричав Тройо,

1 ... 46 47 48 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скорботна п'ятниця"