Читати книгу - "Донька пастора"

МАКЕЛЛІГОТ: Тримайся, мала! Ногами потупцяй, щоб кров розігнати. За кілька хвилин підемо до Павла[59]прогуляємося.

ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...

[Біг-Бен б’є одинадцяту.]

ХРЮКАЛО: Ще шість годин лишилося! Зараза!

[Минає ще година. Стихає останній удар Біг-Бена. Туман розсіюється, і стає холодніше. З південного краю неба з-за хмар виповзає бруднуватий диск місяця. Дюжина загартованих часом волоцюг залишається на лавках і примудряється заснути, скрутившись калачиком та щільно закутавшись у пальта. Час від часу вони стогнуть уві сні. Решта розійшлися врізнобіч, вирішивши проходити цілу ніч, щоб зігріти себе ходьбою, але ближче до півночі майже всі вони стікаються назад до Площі. На пост заступає новий поліцейський. Він прогулюється площею що пів години, вдивляючись в обличчя сплячих, але, переконавшись, що вони не мертві, а лише сплять, їх не займає. Біля кожної лавки кружляє купка людей, які по черзі сідають на неї, але вже за кілька хвилин холод змушує їх підводитися. Рудий і Чарлі набрали з фонтанів води у дві бляшані банки й пішли на Чандос-стріт, щоб закип’ятити трохи чаю на клінкерній пічці дорожніх робітників, але біля вогню вже гріється поліцейський, який жене їх геть. Жид раптово зникає: мабуть, пішов проситися переночувати до притулку. Близько першої години Площею розноситься чутка, що під мостом Чарінг-Кросс якась леді роздає теплу каву, сендвічі з шинкою і пачки сигарет; усі мчать туди, але чутка виявилася неправдивою. Площа заповнюється знову, люди безперервно міняються місцями на лавках, щораз швидше, аж поки це починає нагадувати гру в «музичні стільці». Сидячи на лавці й сховавши руки під пахви, можна зануритися не то в сон, не то в напівдрімоту. І хоч забуття триває хвилини дві-три, здається, ніби минули цілі віки. Жорстока реальність та дошкульний холод проникають крізь пелену неспокійних заплутаних сновидінь. Ніч з кожною хвилиною стає все яснішою та холоднішою. Площу заповнює хор різноманітних звуків: стогони, прокляття, вибухи сміху, спів — і все це на тлі безперестанного цокотіння зубів.]

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я витік, немов вода, і всі мої кості вивихнуто із суглобів[60]...

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ми з Еллен дві години тинялися по Сіті. Їй-богу, там як у гробниці. Ці чортові ліхтарі світять на тебе, і довкола ні душі, одні поліцейські парами сновигають туди-сюди.

ХРЮКАЛО: П’ять по першій, а в мене від полудня ні ріски в роті не було! Ну й нічка видалася!

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: П’яна нічка, хотів би я сказати. Але кожному своє. [Наспівує.] Висохла моя сила, немов глиняний черепок, і язик мій присох до піднебіння[61]!

ЧАРЛІ: Хочете, я вам щось розкажу? Якось ми з Пронирою було таку штуку відкололи. Пронира побачив у вітрині тютюнової крамниці цілу купу пачок «Ґолд Флейк» і каже до мене: «Богом присягаюся, я роздобуду собі тих цигарок, навіть якщо мене і згарбають лягаві!» Отож він бере й обмотує собі руку шарфом, чекає, поки повз проїжджатиме великий фургон, щоб заглушити шум, а тоді рукою по склу — шарах! Ми поцупили з десяток пачок, і, їй-богу, за нами так курилося, що тільки п’яти мелькали. А коли ми забігли за ріг і відкрили пачку, то побачили, що там пустісінько! Ми вкрали муляжі. Ото сміху було!

ДОРОТІ: У мене ноги підкошуються. Я більше не можу стояти.

МІСІС БЕНДІГО: От же ж гаспид! Виставив жінку за двері у таку холоднючу ніч! Ось зачекай-но, в суботу я так тебе спою, що навіть кулаком не замахнешся. Тоді-то я тебе добряче відлупцюю, одне мокре місце залишиться.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Посуньтеся трохи, нехай дівка сяде. Притулися до старого Татуня, люба. Залізь до нього під бочок. Він хоч і вошивий, але зігріє.

РУДИЙ [тупцяє на місці]: Тупайте ногами, народ, більше нічого не лишається. І починайте хтось пісню, веселіше буде розганяти кров по тілу.

ТАТУНЬО [просинається і вилізає з пальта]: Шо таке? [Він усе ще напівсонний, його голова відкидається назад, рот розтулений, на висохлій зморщеній шиї, ніби лезо томагавка, випинається борлак.]

МІСІС БЕНДІГО: Якби якась інша жінка натерпілася від нього того, що натерпілася я, вона б уже давно йому якоїсь отрути до чаю підсипала.

МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [грає на уявних барабанах і співає]: Уперед, язичницька ра-а-ать!

МІСІС ВЕЙН: Це ж треба такого! Чи хтось із нашої родини міг подумати, що таке станеться, коли ми в добрі старі часи сиділи біля каміна, тут же чайничок кипів, а на столі стояла тарілка з хрусткими булочками, купленими в пекарні через дорогу... [У неї так цокотять зуби, що вона мусить замовкнути.]

ЧАРЛІ: Е ні, ніяких церковних гімнів, народе. Заведу я вам краще пісеньок наших, сороміцьких, щоб танцювати можна було. Слухай мене!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Навіть не згадуйте про булочки, місіс. У мене живіт уже й так до хребта присох.

[Чарлі випростується, прочищає горло і на весь голос починає горланити пісеньку про «Хвацького Біллі-моряка». Люди на лавках здригаються почасти від сміху, а почасти від холоду. Повторюють пісню хором ще раз, з кожним куплетом усе гучніше, тупцяють ногами та плескають руками в такт мелодії. Ті, що сидять на лавках — так тісно, аж впираються ліктями один одному в ребра, — гротескно похитуються з боку в бік, перебираючи ногами, ніби натискають педалі на органі. Навіть манірна місіс Вейн приєднується за хвилину, мимоволі заходячись сміхом. Усі регочуть, незважаючи на цокотіння зубів. Містер Толлбойз походжає туди-сюди, випнувши свого великого живота, і вдає, що несе чи то хоругву, чи то єпископський жезл. Ніч уже доволі ясна, і площею час від часу пролітає морозяний вітер. Люди плескають і тупають, мов навіжені, а смертельний холод пронизує їх аж до кісток. Тоді зі східного краю площі надходить поліцейський, і спів різко припиняється.]

ЧАРЛІ: Ось бачите! Спів завжди допомагає зігрітися.

МІСІС БЕНДІГО: Чортів вітер! Я навіть підштаників надіти не встигла, коли той падлюка виштовхав мене за двері.

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Слава Ісусу, скоро вже нам льох у церкві на Грей-Інн-роуд на зиму відкриють. Принаймні буде такий-сякий дах над головою.

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ану, припиніть! Чого горланите посеред ночі? Тут вам не шинок. Як не можете сидіти тихо, всіх порозганяю.

ХРЮКАЛО [упівголоса]: Ах ти ж, сучий сину!

РУДИЙ: Ага, дозволять поспати на кам’яній підлозі, а замість ковдри трьома газетками вкритися. Як на мене, то краще вже на Площі, та й по всьому. Боже, хоч би який бісів лежак дали!

МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Та все ж наллють горнятко чогось гарячого і вділять дві скибки хліба.