Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 16.2.

Морський прохолодний бриз приємно лоскотав шкіру, ранкове сонце ще не обпікало, і в його променях хвилі відливали бірюзою. Від солодкої насолоди релаксу тіло перетворилося на суцільне желе, ноги потопали в теплому піску. Сашка зіщулилася, глибоко вдихнула солоне повітря й усміхнулася. Як же тут добре. Чудово. 

І добре, що Марія перенесла сюрприз - після вчорашньої зливи, погода сьогодні просто шепотіла. Від побаченої краси дівчина мимоволі розслабилася. Нав'язливі думки та переживання заглушило криками чайок і шумом моря. Олександра цілком віддалася на піклування старого подруги. Адже Маша вміє дивувати. Завжди вміла.

Шуру не дратував незадоволений Артем поруч із ними, який через силу вдавав, що радий її бачити. Не дратував мобільний, який розривався від потоку дзвінків та повідомлень. Майже всі вони були від працівників ательє. Ті були шоковані, що їхня начальниця так легко кинула все перед майбутнім показом. Але Шура, придушивши бажання розповісти справжню причину її втечі, ігнорувала їхні розпитування та просто віджартовувалася, що вони самі впораються.

Звісно, дівчина десь далеко в душі чекала ще одного дзвінка або хоча б короткого смс. Як у дешевих мелодрамах, чекала, що коханець знайде її, нахабно увірветься в дім та спробує повернути, ще раз поговорити, порозумітися. Хоча й сама не знала, навіщо їй це. Безглуздо і так інфантильно. Але маленька надія на красивий фінал усе ж зріла в її серці. Попри її переконання, що кохання - це суцільний бруд, їй усе ж таки хотілося казки. Але Борис, як на зло, більше не давав про себе знати. І від усвідомлення, що це кінець, Саші ставало особливо гірко.

— Красиво, правда? — прокурений голос Марії витягнув руду красуню з безодні її невеселих роздумів. Вона кивком показала на воду, що відблискувала під променями висхідного сонця.

— Дуже, — погодилася дівчина, розгублено озирнувшись.

Здавалося, подруга зрозуміла, про що вона задумалася. Пляж був порожній, подекуди закохані парочки на картатих пледах насолоджувалися ранковим сонцем та тільки додавали сумних ноток у Сашин настрій.

— Маш, — Олександра прикрила очі, збираючись із думками. — Коли... кхм... коли стане легше?

Повіки защипало від сліз, що підступали, і руда бестія зусиллям волі зупинила непотрібну солону вологу. Вона не стала пояснювати, у чому саме стане легше, бо Марія без зайвих слів знала, що гризе її подругу.

— Час лікує, Шурику, — натягнуто посміхнувшись, вона немов і сама намагалася себе в цьому переконати. — Хоча, якщо почуття були щирі, то, напевно, ніколи. Ось тут, — Маша накрила долонею ліву частину грудей, — тут завжди болітиме. Скільки б часу не минуло. Тільки не так сильно.

— Якось не дуже оптимістично, — хмикнула руда бунтарка.

— Тому я й не порадник у таких справах, — зі сміхом парирувала їй жінка.

Десь поблизу голосно крикнула чайка, і Олександра злякано сіпнулася. Жирний, знахабнілий птах сів на парапет в очікуванні їжі.

— Ось хитрюга, — дівчина усміхнулася і кинула їй кілька шматочків багета з кошика для пікніка.

— Так, досить сумувати, — командним тоном наказала Маша, забираючи в неї плетений кошик, — час сюрпризу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍