Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 17.1.

На вулиці давно стемніло. Білі ліхтарі освітили почорнілий двір. Блакитна вивіска цілодобового магазинчика на виїзді з житлового комплексу змовницьки підморгувала загулялим перехожим, немов нагадуючи, що вони забули купити молоко і хліб. 

Тільки у квартирі Бориса, як і раніше, було темно. Єдиним освітленням йому слугували відблиски жовтих вікон з будинку навпроти, і телефон з миготливими роликами. Безглуздими, як і все інше. Від'їзд Олександри абсолютно вибив Бориса з колії. Робота перетворилася на каторгу. Приходячи в офіс, Борис думав тільки про те, щоб скоріше закінчити справи та поїхати до під'їзду Саші, щоб, як покинутий пес, сидіти в машині до глибокої ночі, а повернувшись додому, звалитися в тривожному поверхневому сні.

Борис лаяв себе за слабкість, але руда бестія отруйною скалкою засіла в нього в серці. Йому до клубка в горлі, до нервового кашлю не вистачало затишних вечорів, оголеної красуні з фанерним планшетом у руках і з пудрою пастелі на щоках. Не вистачало її сміху і, чорт забирай, сигаретного диму з виноградним ароматизатором. Він відчайдушно сумував за ледачими сніданками у нього вдома. 

Коли Саша сиділа за столом у їдальні, накинувши на голе тіло шовковий рожевий халатик, навіть не спромігшись закрити його як слід, чим завжди шокувала хатніх робітниць. Борису подобалося дивитися на неї, ледь розчесану, але освіжену душем, яка малює сюрреалістичні ескізи. У такі хвилини вона затискала грифель мізинцем, великим і безіменним пальцями. Чому? Та тому що вказівним і середнім Саша завжди тримала сигарету. Іноді попіл падав на папір, і Олександра здувала його, смішно роздуваючи щоки і складаючи чарівні губи трубочкою. Її не хвилювало, що згорілі рештки тютюну й паперу розліталися по столу, так само, як і чорні грифельні відбитки пальців на скатертині. Утім, Бориса це теж не хвилювало. Якби в нього була можливість, він би зарахував її до лику святих, або призначив би втіленням якоїсь богині, чий культ помер разом з останнім адептом. Та що вже, Борис би і сам поклонявся їй, поклав би вівтар і щодня здійснював пуджу на славу Олександри Рябцевої.

Вона не обіцяла йому бути поруч, не обіцяла народжувати дітей і смажити котлети, не клялася у вічному коханні. Саша немов весняний вітер, аромат квітучої липи, нічний подих кохання. Її не можна було назвати зразковою господинею, але саме це й робило Олександру унікальною. Перед нею б дорогу шовком встелити й трояндами обсипати. Якби був хоча б мізерний шанс повернути її. Ні, не викрасти, не примусити. А зробити що-небудь таке, що доводитиме всепоглинаюче кохання Бориса до цієї вогняноволосої дияволиці. Тільки що? Адже Борис і так зробив усе, що міг. І з Іриною поговорив, і Вадима-виродка привіз, і чатував її з квітами під вікнами. Увесь час темними. Усе виявилося марним і принизливо непотрібним. Його красуня відлетіла, як щасливий птах із безглуздо зламаної клітки. Переконання, вмовляння, на жаль, не допомогли утримати Сашу в обіймах.

Розчавлений тугою і самотністю Борис відкрив бар. Дійсно, навіщо він їй? У нього за плечима лихі кримінальні дев'яності, божевільна дружина - любителька чужих членів, і англійська на рівні туриста в Туреччині. А Саша? Саша...

Пробка пляшки вислизнула з рук і закотилася під бар. Борис не став шукати її. Все одно цей коньяк він не збирався закривати. Слава Богу, нескінченно довгий тиждень закінчився і можна забутися в алкогольному дурмані. Провести в хмільній завісі два ідіотські дні, в яких немає рудої спокусниці, потім умитися і піти на роботу. Або не ходити на роботу. Спихнути все на Руслана, нехай він розгрібає з інвесторами і партнерами. А що? Цілком непогана думка.

Борис хрипло розсміявся і грубо сьорбнув коньяку прямо з горла.

— Слабак! — кашляючи від палючого горло алкоголю, презирливо плюнув він. — Через бабу розкис!

Кинуте в темряву порожньої квартири вульгарне "баба" залишило огидний присмак на язиці та відчуття бридкості в роті. До кого-кого, а Олександри це слово не стосується. Не стосується навіть зі злості, навіть у полоні відчаю й туги. Вона - неземна істота, що на коротку мить осяяла його сумне життя, промінчик світла, який Борис не зміг зберегти. Рідкісний скарб, витвір мистецтва, так граючись придбаний і так жорстоко відібраний лиходійкою-долею.

Коньяк рідким вогнем стік по горлу в порожній шлунок, наближаючи невблаганне сп'яніння. Шум крові, що густішала, загудів у вухах. Ще б розчинити в спирті біль втрати. Втрати.

Борис не мав схильності до фантазій, хіба що сексуальних, і не міг придумати якогось химерно-пафосного жесту, здатного розчинити крижане серце рудої красуні. У мозку, що п'янів, копирсалися тільки безглузді сцени з дурних мелодрам, на кшталт прилетіти на вертольоті, замовити послання на небі, написане літаком, спуститися на парашуті, розсипаючи кольори, як справжнісінький купідон. Найдикіше - вистрибнути з вертольота з парашутом, сидячи верхи на білому коні.

Втомлена усмішка скривила пересушені губи чоловіка.

Неймовірна дурість! Утім, якби це спрацювало, то чому б і ні?Ось тільки Олександра на таку вульгарність не купиться.Найімовірніше, вона зморщить свій чарівний носик і, глибоко затягнувшись цигаркою, видихне разом із димом презирливе "Клоун!".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍