Читати книгу - "Без крові. Така історія"

і для нових знайомих. Вони почали проштовхуватися крізь гурт людей, аби повернутися до Кабіріа. Проте, дійшовши до місця, де він мав чекати на них, побачили, що хлопця немає. Ультімо заспокоїв, що він не міг далеко піти. Вони почали шукати. «Може, він пішов до річки, — припустив він. — Там, за цими двома хатинами, під горою, є невеличкий мостик». Вони вийшли з натовпу і за кілька хвилин уже йшли поміж полів, голосно озиваючи Кабіріа, і озираючись, щоб не відійти далеко від річки. Їх було четверо: Ультімо, капітан і жінка з дитиною. Вони пройшли вперед ще трохи, а потім зупинилися, бо не було видно нічого з того, що вони шукали. Тож капітан мовчки взяв наплічника і, поставивши долі, розстібнув. Усередині лежали шматки м’яса, костюми, пара черевиків. «Вилупок», — промовив капітан. Ультімо підійшов до капітана і перевернув наплічника догори дриґом. «Кабіріа», — промовив він тихо. А за їхніми спинами в напрямку мосту продовжувало стікатися в один організм величезне створіння з людей-утікачів. Повз них текла річка, несучи повні береги води і бруду. Малий присів на камінь. Мати не відпускала дитячої руки. А потім на обрії, далеко попереду, на пагорбі, вималювалися темні озброєні постаті. Вони з’явилися нечутно, тишу порушував хіба що голос, який віддавав накази чужоземною мовою. Малий випростався. Ультімо стояв непорушно. Солдати спускалися пагорбом, неначе комахи. Вони йшли не поспішаючи, але їхня хода здавалася рішучою і невблаганною. «Ні, я не хочу в полон, ні, — промовив капітан, — я хочу повернутися на поле бою. Ультімо!» Хлопець повернувся до нього й усміхнувся: «Щасти вам, — відповів він, — ви були гарним капітаном. Побачимось удома». Капітан усміхнувся — то був мій синок. Він утік, знову втік, вельми поважні сеньйори головнокомандуючі, знову втік, як робив ось уже кілька днів, проте не через боягузтво, а через хоробрість, не для власного порятунку, а щоб віддати життя, втік від свинцю, що вважав ворожим, хоч насправді був ваш, шановні кати-гівнюки.

Ультімо вирішив чекати на німців нерухомо, піднявши руки догори, адже хотів скористатися цим боязливим, але разом із тим елегантним жестом. Та перш ніж він устиг зробити це, хлопець відчув, як жіноча рука шукає його руку, а потім її стискає, таку теплу і втішну. Було в цьому стисканні щось дитяче, а ще — сила, якою речі тримаються купи. Тож він зустрів арешт з опущеними руками, проте міцно тримаючи в них серце світу.

На цьому я закінчую свої мемуари, написані за одинадцять днів і одинадцять ночей з єдиною метою — очистити знеславлене ім’я мого сина, несправедливо засудженого до страти за дезертирство 1 листопада 1917 року. Я б волів писати їх з усією старанністю, на яку б спромігся у своїй безтурботній старості, та, як я вже казав, обставини склалися інакше. З хвилини на хвилину за мною прийдуть, і я навіки попрощаюся з кімнатою, у якій народився і прожив життя. Я не знаю, у чому моя провина, проте мені дали зрозуміти, що розплачуся я за неї життям. Протягом усіх цих років я відповідав за своє рішення і висловив думку, що були скоєні злочини, судити про які вже не мій клопіт. Я зробив це, щоб мене не чіпали і через те, що мав намір своєю поведінкою підтвердити свою байдужість до того, що відбувалося. Люди, що мене засудили, сповнені сподівань, і їхня віра в завтрашній день має живитися хоч би з будь-якого правосуддя. Якщо для цього їм необхідний старий мертвий фашист, то я саме той, хто їм потрібен. Я навіть не намагався виправдовуватись, і мені байдуже, що на мене чекає. Можливо, я мав би замислитись над тим, що, хоч і з тридцятирічною різницею і по-різному, та батька і сина спіткав однаковий і ганебний кінець, проте іншої моралі, окрім нашої нікому не потрібної винуватої покірності, я не знайшов. За найбільшими переворотами стоять мільйони покірних душ, а їм шлях утеч невідомий.

Я не намагався дізнатися більше про смерть мого сина, адже мене цікавили лише останні дні його життя. Я не знаю, хто скомандував стріляти, як і не знаю, хто підписав наказ про його страту. Я не хочу покладати на когось провину: можливо, вони зробили лише те, що мали. Зараз я ігнорую й те, в яких бюрократичних хащах синове ім’я стоїть проти ганебної приписки «дезертир». Проте я щиро хочу вірити, що, якщо моя розповідь пролила хоч крапельку світла на події при Капоретто, то якийсь судовий розгляд досягне тих загублених глибин пам'яті військових і надасть свідчення на користь безстороннього і чесного правосуддя.

На останок маю лише подякувати всім тим, хто дозволив мені, послуговуючись їхніми спогадами, відтворити війну, якої я не бачив на власні очі. Дехто з них фігурує в моїй розповіді під власними іменами, а всім іншим я не винен і крихти вдячності. Знаю, що досвід кожного з них був неоціненний і, певною мірою, незабутній. Однак не буду приховувати, що протягом цих печальних днів найбільше я жалкував за Ультімо. Щоб почути його розповідь, мені, людині, що не надто полюбляє подорожувати, довелося подолати довгий шлях. Певно, побачивши мене, йому не дуже приємно було усвідомлювати, що всі ці кілометри не сховали його від минулого. Проте, незважаючи на все, ми знайшли спільну мову й отримали надзвичайне задоволення від повернення у минуле і від спроби його осягнути. Як я вже мабуть зазначав, раніше ми ніколи не зустрічалися, тож мені було дуже цікаво дізнатися, як склалося його життя і що сталося з його мрією. Принаймні, я б хотів вірити, що він не зазнав розчарування. Напередодні мого від’їзду він сказав, що хоче мені дещо розповісти, бо відчуває, що я, як ніхто інший, зможу все зрозуміти. Це сталося не в Капоретто, а пізніше, коли він був у полоні. Я відповів, що слухати його було б для мене за щастя. Він кинув на мене обережний погляд: аби зрозуміти, чи не кажу я так лише з увічливості. Потім почав свою розповідь. Спитав, чи відомо мені щось про табори, куди відправили арештованих у Капоретто італійців.

— Ані крихти хліба і багато роботи. І дуже холодно, — почав він. Далі розповів, що опинився у Шпіцбурзі, поблизу одного австрійського селища. Їх відправили на щоденну роботу на ремонт тилових комунікацій. — Ми працювали по вісім-десять годин на добу. З нами поводились, як із рабами, і те приниження щодня потроху вбивало. Врешті, ти сам себе переконуєш, що ти ні для кого більше не існуєш,