Читати книгу - "Це не моя справа"

class="p1">— Ось твій шлях до втечі, — сказав я, приставивши губи до самого її вуха. — Дай мені кілька хвилин, а тоді вибирайся на дах і спускайся у двір. Вирушай до Медж. За день-два я з тобою зв’яжуся.

Її пальці торкнулися моєї руки.

— Любий Стіве! — сказала вона.

— Зачини за мною двері, крихітко, — прошепотів я, потис їй руку і вислизнув у коридор.

Прислухався — тихо. Прикрив двері. Почув, як Нетта зачинила їх на засув.

Перетнувши коридор, я ввійшов у вітальню і навпомацки почав шукати електричну лампочку. Знайшовши її, викрутив та обережно поклав на підлозі. Згадав про відбитки пальців, витяг із кишені носовичок, ретельно протер лампочку і знову поклав її на підлозі. Повернувся до дверей і став, прислухаючись: серце моє шалено калатало, піт струменів обличчям.

Упродовж кількох секунд не чув нічого, потім уловив тихеньке скрипіння сходинок. Хтось підіймався сходами.

Я стояв за дверми, притиснувшись до стіни. Почув, як провернулась ручка у дверях Неттиної кімнати. Щиро сподівався, що в неї стане мужності не закричати. Бо сам я був на межі.

Знову тиша — така, хоч ножем ріж. Раптом я радше відчув, ніж побачив, що двері кімнати, в якій я був, відчиняються. У роті мені пересохло, волосся на голові стало сторчма. Двері відчинялися повільно — дюйм за дюймом — тоді раптом знову запала тиша. Я побачив нечіткий силует та руку, що намацувала вимикач і врешті знайшла його.

Клацання вимикача було оглушливим, як постріл. Кімната залишалася темною, і я подякував долі за те, що здогадався викрутити лампочку. Я напружив м’язи і стиснув кулаки, вичікуючи.

Потім запала довга пауза, бо двері далі не відчинялися; нечутно було жодного звуку, окрім калатання мого власного серця. Я вичікував — нерви напружені, дихання приглушене. До мого настороженого слуху долинув інший звук — хтось шумно дихав. Я подумав, чи чує той хтось моє дихання так само і чи не це його зупиняє. Двері знову почали спрокволу відчинятися. Я притиснувся до стіни, щомиті готовий стрибнути.

У дверях з’явилася темна постать: голова і плечі — чоловічі. Я зміг лише розрізнити його розмитий силует. Я знав, що є невидимим у темряві, тож вирішив зачекати і подивитися, що він робитиме далі. Він роззирнувся довкола і ступив крок уперед. Тоді я почув іще один звук, різкий скрип — то Нетта відчиняла вікно.

Умить чоловік вибіг у коридор, рвонув до Неттиних дверей і спробував їх відчинити.

— Я чую тебе! — закричав він. — Відчиняй двері! Виходь!

Це був Коррідан!

На мить мене охопила така паніка, що я не міг зрушити з місця. Тоді збагнув, що Коррідан наліг на двері усією вагою свого тіла, і почув, як ті заскрипіли, відчиняючись. Більше я не міг чекати. Я копнув стілець, який, падаючи, зачепив маленький столик. Гуркіт був такий, наче розірвалася міна.

Почув здивований вигук Коррідана. За мить він уже знову був у вітальні. Я побачив, як він поліз у кишеню, тож, пригинаючись, прокрався до нього, молячи Бога, щоб він мене не почув. Секундою пізніше яскраве світло електричного ліхтарика вихопило фігуру Литтлджонса на підлозі.

Бачив, що Корріданові перехопило подих. У такому непевному світлі тіло Литтлджонса могло нажахати будь-кого. На мить Коррідана наче паралізувало від подиву та шоку. Тоді я на нього і стрибнув. Ми звалилися на підлогу, наче пара буйволів, розбивши при цьому на скіпки журнальний столик. Я поцілив йому в обличчя і, вирвавши ліхтарик із рук, щосили жбурнув ним об стіну. Той загас.

Коррідан крутнувся піді мною і наніс мені потужний удар у груди. Я намагався притиснути його до підлоги, але він був надто міцний для мене.

Кілька секунд ми боролися, мов дикі звірі. Обидва наче збожеволіли від страху, тож безперестанку молотили, щипали та копали одне одного — тільки руки-ноги мелькали. Коррідан був сильний супротивник. Він знав геть усі, навіть найбрудніші прийоми боротьби, і якби я як військовий кореспондент не пройшов підготовку рейнджерів[27], то не протримався б і двох хвилин. Нарешті мені вдалося виконати захват голови, і я спробував стиснути йому горло, але Коррідан наніс мені такий сильний удар у живіт, що я не втримав суперника. Я відліпився від нього і підвівся. Він ухопив мене за ноги ще до того, як я спромігся зробити хоч крок, тож я гепнувся навзнак. Мені перехопило подих, і якусь мить я був геть безпорадний. Для такого хлопця, як Коррідан, цього виявилося цілком достатньо. Перш ніж я зміг відновити дихання, він уже навалився на мене, і враження було таке, наче на мене звалився собор Святого Павла.

— Дай-но поглянути на тебе, виродку! — важко дихаючи, промовив він.

Я почув черкання сірника. Якщо він побачить, хто я — мені кінець. Якщо мене схоплять біля тіла Литтлджонса, шансів виплутатися у мене ніяких. Ціною неймовірних зусиль мені вдалося вивільнити ноги і копнути його черевиком у потилицю. Він упав на мене, при цьому вивільнивши мені руки. Але він тут же схопив обома руками мою голову, намагаючись стукнути нею об підлогу. Напруживши шию, я не дав йому змоги це зробити і сильним ударом у живіт нейтралізував супротивника. Він хапнув ротом повітря і скотився з мене. Моя рука намацала ніжку розтрощеного стола. Я сліпо вдарив нею по Корріданові та почув деренчливий звук. Інспектор бухнувся на підлогу.

Я лежав, намагаючись відновити дихання та почуваючись так, наче мені кілок всадили у живіт. Я знав, що не можу гаяти ні хвилини, і, зробивши над собою зусилля, спробував скинути з себе ноги Коррідана. Нарешті це мені вдалося. Я потягнувсь і торкнувся його. Він не рухався. В якийсь момент я вже було подумав, що вбив інспектора, проте вловив ледь чутне дихання. Тепер він щомиті може прийти до тями. Я негайно мав ушиватися. Звівся на ноги, хитаючись, вийшов з вітальні і зазирнув у спальню. Вона була порожня. Нетта втекла.

Я вхопився за поруччя сходів і мало не з’їхав униз. Діставшись вхідних дверей, постояв трохи, збираючись із силами, відчинив двері та вийшов у темряву вулиці. Нічне повітря допомогло мені отямитися, але я все ще нетвердо тримався на ногах, поки чи то біг, чи то плентався, намагаючись вибратися на головну дорогу. Нарешті опинився на Рассел-сквер, а потім і на Кінґсвей. Досяг Стенду, і тепер я вже тримався на ногах більш-менш твердо. Мені слід було вимислити залізне алібі — таке, щоб Коррідан ніколи