Читати книгу - "Це не моя справа"

нічого не запідозрив. Цікаво, чи впізнав він мене. Я не видав ані звуку, поки ми боролися — до того ж було зовсім темно. Яка удача, що я зумів звідти вибратися.

Проходячи повз телефонну будку, повагався трохи, а тоді набрав номер Крістал. Не мав певності, чи повернулася вона вже з клубу. Було лише чверть по одинадцятій, але, на моє щастя, вона взяла слухавку.

— Це Стів, — сказав я. — Слухай і нічого не кажи. Це дуже серйозно. Коли ти повернулася з клубу?

— Десь із годину тому. У мене розболілась голова, і я вирішила піти додому. А що таке?

— Хтось бачив, як ти поверталася?

— Ні. А що сталося, дорогенький?

— Багато чого, — похмуро озвавсь я. — Запам’ятай: я був із тобою цю годину і маю намір залишитися в тебе на ніч. Гаразд?

— Чи ж гаразд? — Її голос прозвучав піднесено. — Ще й як гаразд! Приходь негайно!

Коли я полишав будку, мені дещо спало на думку. Я витратив іще два пенси і зателефонував Фреду Ульману із редакції «Морнінґ Мейл». Коли той узяв слухавку, я сказав:

— Слухай уважно, Фреде. У мене є історія, яка роками не сходитиме з газетних шпальт. І вона — твоя. Хочеш її почути?

— Ще б пак — якщо вона справді того варта — але ти мусиш мене в цьому переконати. То що ти хочеш, щоб я зробив?

Притулившись до стінки будки, я коротко оповів йому те, що сталося зі мною.

Розділ XX

Я повернувся у «Савой» наступного ранку десь після одинадцятої. Звернувшись до портьє по ключ, відчув, як хтось торкнувся рукою мого плеча. Узявши ключ, озирнувся. За мною, масивний і похмурий, стояв Коррідан.

— Отакої! — озвавсь я, дивлячись на нього, як я гадав, із приязною посмішкою. — Знову мій давній приятель з’являється, наче Борис Карлофф[28]. Що привело вас сюди? Заблукали?

Він хитнув головою — очі крижані, рот міцно стиснутий.

— Хочу побалакати з вами, Гармасе, — сказав він. — Піднімемося до вас у номер?

— Краще в бар, — запропонував я. — Він саме зараз відчиняється. Вигляд у вас такий, що нам конче треба випити.

— Гадаю, ми все-таки підемо до вас у номер.

— Ну що ж, якщо ви так наполягаєте — ходімо. Щось ви сьогодні зовсім на себе не схожі. Неприємності? Тільки не кажіть мені, що закохалися! Чи, може, проблеми зі шлунком?

— Зараз не час для жартів, — буркнув він, ідучи зі мною до ліфта.

— З вами завжди так, — прокоментував я. — У вас геть відсутнє почуття гумору.

Ми зайшли в ліфт, піднялися на третій поверх.

— Якби у вас воно було, то ви би насправді були приємною людиною. Беріть приклад із мене, — патякав я, поки ми йшли коридором до мого номера. — Що було би зі мною, якби я час від часу не жартував? Я вам скажу: я перебував би у безодні відчаю. Чому? Бо, гадаю, ви прийшли сюди для того, щоб заарештувати мене.

Він гостро поглянув на мене.

— Що змушує вас так думати? — запитав Коррідан, дивлячись, як я вставляю ключ у замкову щілину.

— У вас вигляд копа при виконанні службових обов’язків, — пояснив я. — Однак мушу вас розчарувати.

— Ну, це ми ще побачимо, — сказав він, заходами в номер услід за мною, знімаючи капелюха та дивлячись на мене.

Зауважив багряний синець у нього на скроні — там, куди я поцілив ніжкою стола. Щиро сподівався, що в нього не стане доказів пов’язати цей синець зі мною.

— Гай-гай! — вигукнув я, роздивляючись його. — Тепер моя черга позловтішатися. Звідкіля у вас цей синець? Гадаю, ви намагалися пробити головою кам’яну стіну?

— Облиште свої дурні жарти! — промовив Коррідан. Зроду ще не бачив його таким серйозним. — Де ви були минулої ночі?

Ну нарешті, подумав я, підходячи до місця, де тримав віскі.

— А це вже не ваша справа, — м’яко сказав я. — Вип’єте?

Я відкоркував пляшку і хлюпнув віскі у склянку.

Він заперечно мотнув головою.

— Це моя справа, і вам краще усвідомити, що й для вас це дуже серйозно.

Я відсьорбнув віскі та глянув на нього.

— Цікаво, що відбувається у вашій голові, Коррідане, — сказав я. — Що вас гризе?

— Чи говорить вам щось ім’я Генрі Литтлджонс?

Я кивнув.

— Звісно. Це приватний детектив. А що?

— Ви наймали його, чи не так?

— Так, звісно! Я й досі його наймаю. Але який стосунок це має до вас?

— Прямий. Минулої ночі його було вбито.

Я якомога природніше здригнувся, поставив віскі на стіл і перепитав:

— Убито? Боже ж мій! Литтлджонса вбито!

Певно, зіграв я поганенько, бо побачив, що Коррідана не переконав.

— Я попереджав вас, Гармасе, що якщо ви ще раз упхаєте носа в цю справу, то будете мати серйозні неприємності. Ви ж розумієте, що на вас може тепер чекати?

— Не забуваймо про почуття гумору, — сказав я. — Ви не можете залякати мене, Коррідане... Чи можете? Я абсолютно не причетний до смерті Литтлджонса, і ви це чудово знаєте.

— Гадаю, що причетні, — промовив він, пильно дивлячись на мене.

Я глянув на нього: зізнаюся, витримати його погляд було нелегко.

— Зачекайте-но! Ви це серйозно? — поцікавивсь я, роблячи спробу засміятися.

Сміх прозвучав фальшиво навіть для моїх вух, тож я різко урвав його.

— Ви жартуєте, чи не так?

— Зовсім ні, — відповів Коррідан. — І раджу вам також серйозно до цього поставитися.

— Гаразд, поговорімо серйозно. То, може, ви поясните, що маєте на увазі?

— Коли востаннє ви бачили Нетту Скотт? — зненацька поцікавився він.

Я не був готовий до такого запитання, тож забарився з відповіддю. Він тут же помітив це, і м’язи на його обличчі напружилися.

— Гадаю, це було два роки тому, — повільно проказав я.

— А вчора ви її не бачили?

— Вчора? — повторив я. — Ви що — несповна розуму? Вона вже тиждень як мертва. Чи ви хочете сказати, що знайшли її тіло?

Він повільно попрямував до крісла і всівся в нього.

— Послухайте-но, Гармасе: так не піде, — серйозно сказав він. — Ми обидва знаємо,